16.06.2022

Бібліотека-музей Вінграновського: зустріч з родиною митця (продовження). Спогади Леоніда Пташинського

10 червня до Бібліотеки-музею Вінграновського завітала родина Миколи Степановича, нашого знаменитого земляка, на честь якого створено цей унікальний культурний осередок в місті Первомайську.

В попередніх публікаціях ми вже знайомили читачів зі спогадами сестер та племінниці Ольги.

Розповідає  Леонід Пташинський, двоюрідний племінник Миколи  Вінграновського

“Микола  Степанович приїздив до нас у село Кримку влітку, або навесні. Так і казав: приїду, коли вишні зацвітуть. Він любив працювати на свіжому  повітрі, сидів на тапчані, ходив по подвір’ї, прислухався, придивлявся до всього. В кожній дрібничці знаходив щось цікаве для себе, незвичайне.

Здавалося б, така знаменитість, приїхав зі столиці, де стільки подій відбувається. Мабуть буде  розповідати про столичне життя, про свої досягнення… Але, ні! Не хвалився, і більше слухав місцевих, ніж сам розповідав! Він умів слухати.

На фото: Леонід Пташинський (крайній праворуч), Аркадій Корнацький засновник Бібліотеки-музею, Дмитро і Настя Пташинські, Валентина Нємченко слухають відеозапис виступу Миколи Вінграновського.

В селі він ніби переставав бути столичною знаменитістю, а ставав звичайною людиною. Ну, звісно, не зовсім звичайною, бо займався своєю письменницькою справою. Щось писав, спостерігав, розпитував, ніби хотів усе добре запам’ятати, закарбувати в пам’яті.

Почує якесь незвичне слово чи назву – перепитує, дивується, ніби смакує ним: «А скажи ще раз!». Так само і якісь побутові речі його дивували й цікавили. Який буває мед на колір і на смак, які сорти динь на баштані, щось про птахів чи їхній спів…  Було таке, що йшов на ніч стерегти баштан. Моя мама давала йому кожуха, велику пухову подушку і він там ночував у наметі.

Любив застілля, спілкування з родичами, сусідами. Коли запрошували пригощатися стравами, –  не поспішав, але й не відмовлявся.  При цьому більше любив спостерігати за процесом, ніж споживати. В харчуванні взагалі був скромний, невибагливий. Дуже смакувало йому домашнє кисле молоко коров’яче.  Коли влітку щось писав, то тримав біля себе банку з кислим  молоком і тамував спрагу з великим задоволенням.  Кавун, диня, гарбуз, виноград, груша – все його приваблювало кольорами, формою, барвами, запахами, в усьому звичайному бачив незвичайне… ”

На фото: другий ряд, справа наліво: Леонід Пташинський – племінник Миколи Вінграновського, з сестрою Ольгою Коломієць, сином Дмитром Пташинським і невісткою Анастасією. Перший ряд: сестри М. Вінграновського: Геля Степанівна Мельник і Лідія Іванівна Пташинська (мати Леоніда).

Такими спогадами про Миколу Степановича поділився його двоюрідний племінник Леонід Пташинський, за що ми йому дуже вдячні.

На фото – учасники зустрічі в Бібліотеці-музеї Вінграновського. Первомайськ, червень, 2022.

Слухаючи розповіді  рідних і близьких людей  про Миколу Степановича Вінграновського, починаєш глибше і ширше розуміти витоки його творчості.  Розуміти , яка праця стоїть за його чарівними  поетичними  рядками! Усе в цих поезіях реальне, побачене на власні очі, почуте, виспіване щирим серцем поета: і чиєсь сумне вікно,  і прихололе сонце зморене, і тремтливі стручки акацій уздовж посадки, і захололий пульс маслини… І навіть такі непокірні повсякденні слова, як  “бухкає”, “відминули”, “згоряне”…  слухняно підкорилися поетові, бо він кожне з них випещував і любив, як власну дитину. Як влучно висловлювалися  його друзі, “Слово постійно ходило за ним, а він за Словом.»

Поснули — сплять оса з осиною,

Змерз чорний кетяг бузини,

І літня хмара під осінньою

Плечем біліє край зими.

На прихололе сонце зморене

Надули щоки гарбузи,

І соняха обличчя згоряне

Прошелестіло у низи.

Там, де млинок слухняно бухкає

І від олійні тихий струс,

Й голодний шпак даремно слухає

Маслини захололий пульс.

***

Так швидко відминули кавуни,

Відчервоніли з ними помідори,

І тишком-нишком ожили млини,

З шовковиць лист, з шовковиць лист учора

Упав тихенько, вухо опустив,

Як цуценя чи як руде телятко.

Риплять під інеєм останні капусти,

Стручки акації тремтять уздовж посадки.

Ми сядемо за хліб, і за вино,

І за вареники з картоплею пухкою

І за чарчиною хмільного супокою

Згадаємо чиєсь сумне вікно.

Микола Вінграновський, 1976 р.

Дякуємо родині за те, що зберегла таку дорогу пам’ять  про незабутнього Миколу Вінграновського. Вона допомагає зрозуміти витоки його поезії, і ті несповідимі шляхи, якими його вело Боже благословіння,  аби плекати і дарувати людям  зерна Краси.

Наталія Терещенко, голова художньої ради  АртХабу  Вінграновський.  Первомайськ, 2022

Далі буде

 

 

Leave a Reply