13.06.2022

Бібліотека-музей Вінграновського: зустріч з родиною митця

Зі спогадів сестри. 

Рідна сестра Миколи Степановича Вінграновського,  Геля Степанівна,  у спогадах називає брата не інакше, як «наш Колюся». Взагалі, чоловічі імена в родині Вінграновських вживалися в зменшувально-пестливій формі, мама називала синочків,  “Алічок”, “Колюся”,  змалечку і в дорослому віці. Так і повелося:  родичі перейняли ці форми звертання й досі їх вживають, згадуючи братів Вінграновських.

На запитання, чи радився  Микола з батьками про обрання майбутньої професії, чому обрав саме театральний інститут, пані Геля відповідає, що це було поза обговоренням і не було ні для кого несподіванкою. Брат завжди брав участь в художній самодіяльності, відвідував  у школі драматичний гурток, постійно пропадав там після уроків. Коли Микола виступав на шкільній сцені, декламував вірш чи читав  монолог, то його голос лунав так голосно, що було чути на шкільних поверхах, і навіть у дворі, тож усі знали, що то виступає учень, Микола Вінграновський!

З дитячих років  Гелі Степанівні запам’яталося, що навесні, коли починав танути сніг, в оселях на  Поронівці  зазвичай стояла висока вода і бурхливими потоками по вулицях  неслась  до Бугу. Тож  добиратися до школи було важко. Діти мали або переходити вулицю вбрід, намочивши ноги, або перестрибувати ті повноводі струмки.

Одного разу  Микола зібрався перестрибнути такий весняний ручай, але ж пальто було важке й заважало!  Тоді  він  вирішив перекинути одежину на протилежний бік, а потім стрибнути. На жаль, трохи не розрахував силу кидка,  і пальто, замість приземлення на протилежному боці,  несподівано попливло далі – ані догнати, ані зупинити. Так брат залишився без пальта. Добре, що хоч учнівський портфель вдало приземлився і не поплив слідом.

Отож, як правило, у весняну пору, поки діти доходили до школи (а дорога була неблизька)   взуття промокало наскрізь, хоч дзюрком виливай з черевиків. Але то була звична справа, ніхто не звертав уваги на таку «дрібницю». Хоча… якщо серйозно вдуматися, чи не звідти беруть початок проблеми зі здоров’ям, які почалися у Миколи Степановича в зрілому віці.

Згадала Геля Степанівна і про травму, яку отримав брат у підлітковому віці. Батько виготовив ручний дробильний пристрій, щоб  молоти  кукурудзу, зерно на корм домашнім тваринам.  Діти  почали крутити  ручку, і з необережності Миколкин палець потрапив просто у отвір, де крутилися жорна. Наслідком стала втрата вказівного пальця на правій  руці. В зрілому віці ця загадкова особлива прикмета, вже відомого писменника Вінграновського, викликала інтерес літературознавців, біографів, колег. Є навіть така статття писменниці Світлани Богдан “Людина без вказівного пальця”. Довгий час обставин тієї травми  ніхто не знав, тож в дослідницьких колах народжувалися різні здогадки і припущення.

Мене дуже цікавило питання про взаємовідносини Миколи Вінграновського з однокласницею Світланою Арсірій,  котрій він кілька років поспіль писав листи, навчаючись вже в інституті кінематографії на Довженківському курсі. Ці юнацькі  листи й вірші, присвячені  дівчині-однокласниці Світлані, лише через 16 років після смерті поета були опубліковані в часописі «Золота пектораль» під назвою «Колискова для Світлани”.

Я запитала у пані Гелі, як все було насправді, чи здогадувалися рідні про перше кохання  Миколи? Геля Степанівна відповіла, що пам’ятає Світлану, навіть згадала її прізвище і віпізнала фото на шкільній віньєтці.   Миколу пов’язувала з нею щира дружба, вони симпатизували один одному. Але в юні роки, за словами пані Гелі,  брат  більше захоплювався навчанням,  художньою самодіяльністю, читанням літератури… Дівчата менше його цікавили, принаймні зовні він не виказував особливих знаків уваги до тієї чи іншої представниці прекрасної статі!

Але ж, саме до неї, до Світлани летів цей лист студента Миколи Вінграновського з далеких країв у  далекому 1957 році…

Обігрію серцем, обігрію,

Згадками на тебе я повію.

Може станем двоє журавлями,

Може станем ніжними піснями,

Тільки щоб літати із тобою

І не знать ні суму, ні спокою…

Сниться мені щастя соколине,

Що у мене дівчина на крилах,

Днем і ніччю їй шепочу “мила”…

Сниться мені щастя соколине…

МВ, 1957 р

(Продовження. Початок в попередній публікації)

Н. Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський. Первомайськ.

Далі буде

Leave a Reply