23.01.2017

Чого варто боятися відвідувачам, а також похованим Миколаївського некрополя, або що таке перепоховання по-миколаївськи? (Інструкція від Тетяни Губської)

IMG_5948«Хто серце людям віддає, то й залишається вічно жити»

Цікаво, чи часто ви гуляєте по Миколаївському некрополю? Якщо вам хоч раз в своєму житті доводилось побувати в цьому історичному місці, то ви, напевно, могли помітити, в якому стані знаходиться більшість могил та пам’ятників. IMG_5946Чому могили на Миколаївському некрополі потребують допомоги – нам розкаже Тетяна Губська, краєзнавець, старший науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею, авторка численних книг про історію Миколаєва та його історичні пам’ятки таких, як «Военное духовенство и священники Николаева. Исторические очерки», 2006; «Город мраморных ангелов: памятники Николаевского некрополя», 2011; «Соль земли. Священнослужители и храмы Николаевщины», 2013; «Николаевский некрополь: страницы истории», 2014 та інших.IMG_5956

В якому стані знаходиться Миколаївський некрополь сьогодні? Чи потребує він додаткової допомоги з боку влади?
Цікаве дуже запитання, але, на превеликий жаль, відповідь вже стала стандартною за останню чверть століття. Я займаюсь цим цвинтарем вже 26 років. І відповідь та й сама, що була: цвинтар у жалюгідному жахливому стані і кожної зими, кожного року його стан погіршується, тому що нема охорони. Це означає, що кожна людина може зайти туди і скоїти будь-яку незаконну дію. Частіше всього, це викрадання металевих конструкцій, огорож, металевих табличок. Розграбовуються могили та розкриваються склепи вже по другому-третьому колі. Там вже нема чого шукати. Туди ще й сміття кидають, мертвих тварин. Наш цвинтар сьогодні – це великий смітник в центрі міста Миколаїв. Це дуже криміногенна зона. Там наркотичні угрупування мають свої окремі місця: скрізь лежать голки від шприців, упаковки від ліків. І до цього нема нікому ніякої справи. Нема людини, яка б це все б довела до ладу. В цьому році пішов з життя Михайло Іванович Кондратьєв, директор торгівельного будинку «Миколаїв», який 10 років за свої кошти займався з власної ініціативи наведенням порядку на цвинтарі, виводив своїх працівників на цвинтар і платив за це їм гроші. На території Миколаївської області він встановив 30 меморіальних дошок.IMG_5960

Як на вашу думку, можна виправити ситуацію, пов’язану з жахливим становищем, в якому перебуває Миколаївський цвинтар?

Є таке поняття як «батько міста», «мер міста». Є рідна мати, є нерідна мати, є рідний батько, є нерідний батько. Я впевнена, що в нашому місті поки що рідних батьків та матерів не було, я маю на увазі владу. Там можна зробити будь-який злочин і ніхто нічого не побачить, бо це цвинтар, це могили, там нема людей, які б доглядали за цим. Треба великі гроші, а особливо, треба увага. В мене є громадська організація «Кронос», яка займається цим цвинтарем. На наш некрополь зазіхають вже багато років то автосервіси, то гаражі, що тільки там не хотіли робити. Війна іде за цей цвинтар. Війська нашого не багато, але якщо ми відступаємо на крок, вони роблять крок вперед. Цього не можна допускати взагалі. На місці єврейського цвинтара зоопарк. На місці караїмського цвинтара (караїми – це невелика національність, що була в нашому місті) трамвайне депо за Центральним ринком. В нас ще був старообрядницький, мусульманський цвинтарі, яких на сьогоднішній день вже нема. Це останній цвинтар, що зберігся.IMG_5964

Чи заслуговує кладовище присвоєння статусу заповідника? І чи вплине це на його становище?

Це була б єдина надія на зберігання. Що таке некрополь? Некрополь – це місце, де поховані відомі люди. Найбільш відомі в Україні три такі заповідники: Центральний цвинтар (м. Чернівці), Личаківський цвинтар (м. Львів) та Лук’янівський цвинтар (м. Київ). Некрополь – це гроші і охорона…В мене чомусь виходить так, що я за сто гривень можу відремонтувати пам’ятник. Але коли доходить діло до міського кошторису, там тисячі треба. Кожна людина, яка мріє щось там зробити, одразу відраховує собі 90 відсотків, і 10 відсотків на цей цвинтар. І найголовніше – нема уваги з боку нашої влади. Не зверталась до Гранатурова і не пішла до Сєнкевича, тому я очікую, що вони самі запропонують свою допомогу, не тому що в мене манія величі, а тому що це не моя справа. Я науковий співробітник краєзнавчого музею, в мене є робоча тема «Церковна історія Херсонської губернії». А цвинтарем я займаюсь, тому що б інакше я б жити не змогла. IMG_5942І коли вже покійний Володимир Чайка якось сказав таку фразу: “Ви зі своїми мерцями вже тут набридли!”, я кажу: “Ой, я вам так вдячна, що ви мені їх віддаєте”, — жартує Тетяна Миколаївна.


Інколи на цвинтар заходять поліціянти. Спочатку я дуже раділа: Цвинтар і поліція – це щось несумісне! — знову жартує Тетяна Миколаївна. – А потім я дивлюсь, як вони це роблять. Обов`язково кава в руці і по головній алеї… Кажу: “Шановні, підемо, покажу, там приготували 30 огорож, завтра їх винесуть!” На що представники поліції відповідають: “У нас свій план, ми все знаємо.” … Мені казали, що для міста і для бізнесу це невеликі гроші, нікому воно не потрібно. Хоча це не правильно. Я бачила, як на Личаківському цвинтарі за 45 хвилин під’їхало 5 автобусів. В кожному автобусі 50 людей. Кожний квиток коштує 40 грн. Підрахуйте, це тільки за 45 хвилин. Мені кажуть: «Ну це ж Личаків!» А це Миколаїв! Тут, в нас, поховано 33 адмірали російського флоту. Поховані відомі науковці, які увійшли до енциклопедій світу. Хіба цього замало? IMG_5951Хто саме похований з видатних людей на цвинтарі?

Володимир Володимирович Рюмін (соратник К. Ціолковського). Нещодавно знайшла поховання Степанова Семена Івановича, астронома, директора нашої обсерваторії. Пантусов Микола Іванович, східнознавець, займався вивченням літератури часів Золотої Орди. Сектор Першої світової війни (68 цинкових гробів). Окремий сектор Кримської війни (1853 р.) Найдавніше поховання – Захарій Петропуло, архімандрит. Народився на острові Тінос у 1742 році, а помер у Миколаєві у 1808 році. В мене є робоча гіпотеза, що Петропуло був духовним отцем родини Аркасів. Засновник товариства «Просвіта», автор опери «Катерина», нарису «Історія України-Руси» Микола Миколайович Аркас. Його батько, російський адмірал Микола Андрійович Аркас. Олександр Іванович Казарський, під його командування 18-гарматний бриг «Меркурій» здобув перемогу в бою з двома турецькими лінійними кораблями. (1829 р.) До сьогодні у всіх підручних морської справи вивчають, як маленький бриг на 18 гармат зміг перемогти 182 гармати. Герої Другої світової війни. Меморіал окупантів, там, де поховані окупанти 1941 року. Знайшли поховання 1812 року – генерал-майор Плєтньов. Засновник Миколаєва Михайло Леонтійович Фалєєв. IMG_5963На скільки відомо, Фалєєв був перепохований. Чи можете ви розказати більш детально цю історію?

Він був похований у адміралтейському соборі. Тільки-но його добудували, помирає Фалєєв. Його з пошаною там поховали. Це ж людина така шанована, Потьомкін в Херсоні, а Фалєєв тут. У 1936 році комісія НКВД вирішила знищити собор і поховання Фалєєва. Відверто кажучи, якщо треба перепоховати, розкривають могилу, кістки перекладають у нову труну, і відправляють на цвинтар. Ну, це ж буває так інколи! А тут, вони зруйнували вибухівкою цей склеп, труну, пограбували покійника, усі його нагороди, і викинули труп померлого на вулицю. І директор нашого музею Камінський Ф. Т. склав знову у труну, як він розповідав, мотузкою замотав, на свої гроші найняв якийсь візок і повіз на цвинтар (труп дівати нікуди було). А на той час склеп Аркасів мав такі дверцята, і сходинки були, і туди кожен міг зайти. І він туди його заніс і поклав там. Тому він похований з Аркасом. IMG_5967Чи всі могили на кладовищі пограбовані?

Всі. Три склепи мені вдалося розкрити. Це поховання наших видатних миколаївців. Це не можна зупинити. Навіть коли вже там нема чого брати, металеві огорожі беруть, металеві таблички з прізвищами, епітафії. Зірки збивають, навіть дитячі поховання…Я ніколи не забуду, я знайшла багато років тому поховання: лежить пам`ятник, а там напис такий, я взагалі спочатку не зрозуміла. Четверо маленьких дітей поховано. Там є навіть дитинка, що прожила один день. Одна родина. І одна дівчинка залишилась живою – Ліза Фокіна. І вона прожила три з половиною роки. От уявіть собі таке горе: в родині помирає перший, другий, третій, і ця одна дитина виживає! Може, тоді якась хвороба була в сім’ї… Це початок XX століття. І вона помирає. Від дитини звернення до батька: “Папулька, мое золото, жду тебя к себе.” І трошки нижче відповідь нашкрябано: «Буду. Папа.»

Коли я знайшла поховання іншої маленької дівчинки, біля неї була лялька з фарфору (XIX ст.). Коли грабували цю могилу, наступили спочатку на череп, а другою ногою на оцю ляльку.

Коли я була на вашій екскурсії, ви розказували про могилу італійця, на честь якого названо цілий мікрорайон в Миколаєві Аляуди. Чи це правда?

Це поховання італійця Каміля Алляуді. Точного доказу цьому нема. Дехто казав, що це капличка над похованням. Можна цьому вірити. Вона обійшлася не в одну копійчинку. Там ще було п’ять куполів. Це могли дозволити собі люди тільки з великими грошима. Про це мені розповідав Крючков Юрій Семенович, наш краєзнавець Нікітін Василь Іванович. До цього в мене ще є запис Єви Семенівни Авербух. Вони казали, що це Алляудський склеп. Він пішов з життя в 1853 році. Квитанції з того часу не збереглися. Це була людина економічного складу розуму. Він був у нашому місті з економічних питань, мав крамнички. А потім його нащадки на цьому півострові заснували фабрики, заводи невеличкі. Тобто це була така невеличка імперія Алляуді.

Після 72-го року цвинтар зачинили, зняли охорону з подальшим використовуванням під парк. Це вже був дозвіл на руйнацію. Але ще багато людей приходило. Зараз не стільки. Зараз іде більше людей з боку Херсонського шосе, бо там 53-й, 69-й, 73-й роки поховання, а тут ніхто не приходить. Хоча мене це дуже дивує. Адмірали, генерали, всі мали дітей, цікаво, де нащадки? Вони навіть не шукають. Нещодавно приїжджали люди. Селфі на фоні пам’ятника робили і все. Хто тільки там не був. Була Спілка журналістів Росії, Ганічев приїздив зі свитою, як Воланд. Я таку надію мала. Повела, розказала: «Десь похований у нас родич Анни Андріївни Ахматової…» Руку потискали, до грудей притискали, пофотографувались і все. Ніхто не допомагає. Допомагають тільки свої. За 10 років працювало тисяч 30 людей: Глиноземний завод, Обленерго, морський порт, бібліотеки, школи, інститути, університети. Приходили люди просто самі. Останній суботник був три роки назад, 900 людей Антощенко вивів. Я йому дуже вдячна за це.

Розкажіть, будь-ласка, про так званих «підселенців» – могили, на які заново ховали інших людей!

Ну там таких відсотків 30. Люди, уявляєте, знаходили: “О, не треба вже гроші витрачати на пам’ятник! Стоїть мармуровий…Стоїть склеп, о, та ще й поруч з виходом з цвинтаря! Оце Господь послав!” А те, що там вже хтось похований…Що вони з тими кістками робили? Інколи викидали! Інколи я зустрічала в цих склепах в купочці, прикривають чимось і все. А частіше за все викидали кудись і свого туди. І там пам’ятник 1890 року, скажімо, а там 1946 року, мармурова табличка – на старовинний напис. Так, це ще добре. Коли цей напис ще знищували – оце біда.

А ви розказували, що колись внучка Кондратських доводила, що могила Шардта – це могила її родичів …

Міськвиконком, райвиконком, «еліта» ховала своїх у 50-70-і роки. Поруч височить пам`яник, десь 5 метрів, ви бачили, мармуровий. Яка краса! Огорожа яка! Мармурова табличка: «Кондратські». Він та вона – подружжя 1944, 1946 р. р. Такого не може бути! Викликаю телебачення, робимо телевізійну передачу, робимо фіксацію, знімаємо акуратно, а там: «Христиан Шардт» 1904 року. Зовсім молода людина. Він був з родини наших відомих миколаївців. Вони колись приїхали з Німеччини, допомагали костелу, закладам. Це були поважні, шановані миколаївці. І він пішов з життя дуже молодим. Ну, і що бачимо: тут Кондратські, тут Шардт. Робимо передачу. Телефонний дзвінок. Внучка цього Кондратського погрожувала мені…Я сказала їй: “Давайте я вам дам телефон онучки Шардтів – поспілкуєтесь з нею!” Вже голос змінюється: “Ні, я була маленька, я не пам`ятаю…” Я кажу: “Так от починайте з того, що ви не пам`ятаєте і ви не знаєте!”

Чи є зараз якісь покарання за розграбування могил?

До 1917 року 12 років каторжних робіт за розграбування могили, 7 років, якщо людина руйнувала пам`ятник на кладовищі. Зараз 3-4 роки за вандалізм. Хоч одну людину засудили? Ви бачили? Адміністративний штраф 45 чи 50 грн. Колись затримали людину, що вкрала 15 металевих табличок. З них взяли 17 грн. штрафу. Вони заплатили і пішли, а мені оцю купу – металеві таблички. Я кажу: “Ви знаєте, в мене хата невелика, я б почепила на стіну, та воно туди не влізе. Що я буду з ними робити? Звідки вони? Тепер вони у мене в музеї.”

На які сектори поділяється кладовище і за яким принципом?

Спочатку кладовище поділялось за релігійним принципом. Це християнський цвинтар. Як його тільки зараз не називають: “староруське кладовище”, “православне кладовище”. Ні, це християнське кладовище. Там ховали людей, що мали відношення до християнської віри: православних, католиків і лютеранів. Наприкінці XIX ст. цієї ознаки вже не було.

Чи є серед похованих на Миколаївському некрополі українці?

Гайдученко Сергій Іванович – засновник нашого музею. Я нарахувала 14 поховань членів товариства «Просвіта». Більшість з них за своїм походження не були українцями. Але як кажуть, якщо людина духовно до цієї теми, то це вже наші люди. Нещодавно я знайшла дуже цікаве поховання – Любов Ставинська (1905-1971 р. р.). Це велика рідкість для нашого цвинтаря: пам’ятник зроблений у вигляді мармурової відкритої книги з написом українською мовою: «Хто серце людям віддає, то й залишається вічно жити».

Історична довідка: На цвинтарі поховано десь 300 тисяч людей. 1795 рік офіційно вважається роком заснування цвинтара. Останнє поховання зафіксовано у 1972 році. Але ховали ще й у 80-і роки.

Павленко Ірина

2 Responses to Чого варто боятися відвідувачам, а також похованим Миколаївського некрополя, або що таке перепоховання по-миколаївськи? (Інструкція від Тетяни Губської)

  1. Татьяна says:

    До 1958 года мои родители и мы,дети,жили на Степовой,прямо напротив кладбища,оно было такое красивое ,и охраняемое,там прямо около церкви могила моих родственников и моей бабушки,мы не боялись бегать на кладбище,но никогда ничего оттуда не выносили,даже цветов не рвали,затем мы получили квартиру и уехали в другой район,но каждый год мы ходим туда ,и поражаемся во что оно превратилось,а ведь это история нашего города,и очень хочется ,чтобы сохранили,то,что там осталось,Большое спасибо всем,кто занимается и старается сохранить этот некрополь.

  2. С. Бережний says:

    Дякую за таку глибоку просвітницьку статтю щодо пам’яті про наших пращурів. Щира вдячність за велику роботу Губській Т. М.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *