«Не стало Легенди, справжнього Героя України, Патріота і Людини з великої літери. Не стало сьогодні нашого Івановича. Нестерпна біль, невимовна туга, розпач…»
Так повідомила про смерть вночі 11 березня Рибцова Андрія Івановича його дружина Наталя:
«Після афганської війни він пам’ятав всіх, кого втратив там. Часто згадував, як помирали у нього на руках бійці, як руками, зубами намагався зупинити кров, відчував, як втрачає бійця, і навіть не намагався вгамувати той несамовитий біль, бо відповідав за життя кожного бійця.
Він був справжнім офіцером, який добре знав, що відповідає за життя своїх підлеглих перед Батьківщиною, і в першу чергу перед рідними.
Коли почалися військові дії на Сході, він ще в березні 2014 пішов у військкомат. “Очікуйте!” – чув весь час у відповідь. І змушений був їхати в інше місто. Якось подзвонив, каже: “Знаєш, війна в Афгані і ця – це зовсім різні речі. Тут набагато важче. Але такого патріотизму я ніколи не бачив. Я не бачив в очах моїх хлопців страху. Вони добре розуміють, чого вони тут…” Він любив всіх своїх бійців, вболівав за кожного, хотів обійняти всіх своїм добрим і люблячим серцем. В “Пам’ятці в бою” МОУ записано: “Воїн повинен постійно бачити турботу начальника про його долю та у першу чергу про збереження самого життя”. Його хлопці бачили і відчували цю турботу. Він беріг їх.
20 лютого він був в школі, в якій навчався. Діти горнулися до нього, відчували, що цей “великий дядько” дуже добрий. Він годував їх цукерками, вони, як горобці, юрбилися біля нього. А потім він сказав: “Ось заради них ми і були там, на тій війні”. Він, хто народився в Росії, любив Україну, – “Вона мене вигодувала і викохала. Це моя Батьківщина”. Він вірив, що і у нас буде все добре. Важкі часи минуть і все налагодиться. Він вірив. Шкода, що не дочекав. Сьогодні його не стало. Я не знаю, як я буду жити без нього. Не знаю. Розгубленість. Розпач. Біль. Несамовита біль. Мені тебе не вистачає, любий…
Р.S. А у сина зупинився годинник. Він каже, що без нашого баті в хаті стало холодно. І порожньо…»
