Дуже часто, спілкуючись з патрульними, важко уявити, що перед тобою стоїть справжній герой. І таких у лавах патрульної поліції насправді чимало. Як приклад, поліцейський взводу № 1 роти № 1 батальйону № 4 УПП в Миколаївській області Николай Русецкий (Микола Русецький).
Важкою для країни весною 2014 року Микола разом зі старшим братом Євгенієм прийшли добровольцями до військкомату. Хлопці не могли спокійно спостерігати за трагічними подіями, що тільки-но почали відбуватись на території України. Майже одразу після зарахування до складу 79-ї Окремої десантно-штурмової бригади Микола зі своїм братом були направлені на кордон з Кримом. А вже у травні – переведені у Донецьку область.
«Спочатку все було спокійно» – згадує Микола Русецький. «Несли службу на блок-постах поблизу Донецька. Але раптом надійшла команда збиратись та рушати. Ніхто не говорив куди їдемо, хоча всі здогадувались, адже трагічні події набирали обертів»
Так хлопець опинився під с. Лиман (колишнє с. Червоний Лиман). Пройшов кілька боїв і у них отримав від побратимів свій позивний – «Молот» за рішучість, сильний характер та вміння чітко та швидко приймати правильні рішення. Саме там і був поранений. А потім півтора місяця у шпиталі. Але, як тільки лікарі повідомили, що лікування завершене і лишається тільки деякий час реабілітації, хлопець втік з лікарні.
«Найбільше за цей час переживав за брата, адже він залишився на передовій» – розповідає Микола. «Втік з лікарні саме тому, що не міг відлежуватись, поки мої хлопці воюють. Приїхав на кілька днів додому і дізнався про поранення брата, але зустрітись з ним не вдалось – мене направили до с. Амвросіївка»
Вже там майже одразу Микола зі своїми побратимами потрапили в оточення. На щастя, бригаді вдалось вирватись з нього. Але, як то кажуть, «з вогню і в полум’я». Донецький аеропорт зустрів їх надто трагічно…
«В перший же день на летовищі ми зазнали втрат. Загинули 9 наших хлопців – друзів, братів, які не раз прикривали спину» – з сумом пригадує Микола. «Втрачати побратимів – найстрашніше на війні. Викликаєш по рації і одразу ж приходить розуміння, що він ніколи більше не відповість. Важко це згадувати…»
Кіборгом Микола себе не вважає і не любить, коли про нього так говорять, мовляв, там навіть не знали, що нас так називають. «Я вважаю, що ім’я «Кіборги» заслуговують всі, хто віддав своє життя за свободу та незалежність нашої держави, а не тільки ті, хто був у Донецькому аеропорту»
У 2016 році у Миколи відбулись щасливі зміни у житті – хлопець одружився. Але довгий час приховував від коханої, що майже одразу після весілля відправився у зону АТО.
«Говорив що знаходжусь на військових навчаннях у Житомирський області чи деінде» – всміхається Микола. «Коли дізналась, думав, вона з мене всю душу витрясе»
Через низку особистих причин Микола прийняв нелегке рішення – закінчити військову кар’єру. Але перейти до зовсім цивільного життя, звісно ж, не зміг. Тому у грудні 2017 року подав заяву та вступив до лав Патрульної поліції, щоб захищати мирне життя громадян Миколаївщини.
Микола зізнається, пригадувати події кількох минулих років дуже важко та гірко – кожна згадка, кожне ім’я віддається болем у душі. Тому, щоб відволіктись, намагається весь вільний від роботи час проводити з дружиною або вирощуючи виноград, в чому, як і в службі, знайшов справжнє натхнення.
Зараз Микола вдало пройшов випробування та практично завершив навчання на посаду поліцейського роти Тактико-Оперативного Реагування (ТОР), спецпідрозділу патрульної поліції.
«Насправді, служба в поліції мені дійсно дуже подобається» – розповідає Микола. «Робота складна та напружена, потребує багато сил та вмінь. Але саме тут я можу насправді рятувати та захищати людей, допомагати тим, хто цього потребує. Все у нас буде Україна!»
Окрім Миколи ще 55 чоловік, які на Сході України боронили нашу незалежність і територіальну цілісність, продовжують служити на благо Українському Народові в лавах Патрульної поліції Миколаївщини. Пишаємося Вами!
Слава Україні! Слава нашим Героям!
