Гей, Мr. Тамбурин, грай мені пісню
Я не сплю і нема такого місця, куди я іду
(Боб Ділан)
18 грудня в Центральній міській бібліотеці ім. М. Л. Кропивницького в рамках «Нобелівського поетичного циклу» доктор філологічних наук, іспаніст та літературний критик Олександр Пронкевич та Дмитро Семчишин, дослідник творчості М. Вінграновського, провели вечір, присвячений вагомій фігурі у становленні американської популярної музики та культури в цілому Бобу Ділану. На творчому вечорі відвідувачі мали змогу наживо послухати відомі пісні музиканта такі, як “Like a rolling stone”, “Knockin’ on heaven’s door” та інші у виконанні камерного ансамблю Музичної школи № 8 на чолі з Андрієм Криворучко. Крім того, на вечорі звучали поезії Боба Ділана як в перекладі, так і в оригіналі.
Коли у 2016 році Бобу Ділану присудили Нобелівську премію, в літературній тусовці розгорнувся цілий шквал емоцій. Інтернет вибухнув різноманітними публікаціями від негативно налаштованих людей, серед яких були відомі літературні критики, журналісти, літературознавці та інші. Вони аргументували своє обурення тим, що Боб Ділан є музикантом, а не письменником. Його єдиний роман “Тарантул” під час свого виходу у світ фактично не привернув до себе увагу читацької аудиторії. Літератори висунули вирок, про те що Нобелівський комітет присуджує премію не за літературні досягнення, а розширює рамки літератури: в цьому році музикант Ділан, в минулому – документаліст Світлана Алексієвич, до цього взагалі незрозумілим чином була нагороджена майстер оповідання Еліс Монро. На таке обурення інша кагорта літераторів, журналістів та музикантів відповіла: “Боб Ділан – вагоме явище в культурі, один із найбільш впливовіших музикантів минулого і цього сторіччя, автор відомих на весь світ пісень соціального протесту.”
Душею і тілом Боб Ділан відданий популярній американській музиці XX сторіччя, тій, що звучала на радіостанціях, і на вінілових платівках для простих людей: білих і чорних. Пісні протесту, кантрі, блюз, ранній рок, мейнстрім він слухав вдень і вночі, випробовуючи їх на своїх інструментах, але коли він починав писати свої пісні, вони виходили іншими, матеріал, як глина змінювався в його руках. Із того, що він відкривав у традиційних речах, в банальній римі і дотепності, прокляттях і молитвах, грубих жартах, він отримував золото поезії. Вся здатність до творчості починається із наслідування. Його поезія – це алхімічна субстанція, що розчиняє одні контексти для створення нових, що ледве можуть поміститися у людських мізках. Це був шок: на очах у публіки, що чекала фолк-пісень, стояв молодий чоловік з гітарою, який замішував мову Біблії та вулиць в одне ціле, що змусило кінець світу здаватись зайвим переграванням. В той же час він співав про кохання з такою силою і переконанням, яку б хотіла мати кожна людина. Раптово більша частина книжкової поезії в нашому світі відчула себе малокровною, і буденні слова пісень, що продовжували писати його колеги по цеху, ставали схожими на старий порох під час винайдення динаміту. А динаміт, як відомо, винайшов Нобель.
Дуже скоро його вже почали порівнювати не з Вуді Гатрі і Хенком Вільямсом, а з Рембо, Уітменом, Шекспіром. Найменш у вірогідній із всіх сфер діяльності, у сфері комерційних грамофонних записів, він повернув поетичній мові високий стиль, що був втрачений з часів романтиків. Не співати про вічність, а говорити про те, що відбувається навколо нас. Це так, ніби Дельфійський оракул читав би вечірню газету. Визнання цієї революції шляхом вручення Бобу Ділану Нобеля було рішенням, яке здається зухвалим лише на перший погляд. Але чи отримав він премію за те, що порушив системний порядок літератури? Ні, є більш просте пояснення, те, яке ми розділяємо з усіма, хто стоїть з серцями, що б’ються від хвилювання, біля сцени в одному із місць його турне, що ніколи не закінчується, в очікуванні його магічного голосу.
Своєю творчістю Боб Ділан змінив наше уявлення про те, якою може бути поезія, і як вона може впливати на читача. Він співак, достойний займати місце поряд з грецьким Аедом, поряд з Овідієм, поряд з романтичними візіонерами, поряд з королями і королевами блюзу, поряд з забутими майстрами найвищого рівня. Якщо люди з літературного світу тяжко зітхають, то їм варто нагадати, що «боги не пишуть, що боги танцюють і співають».
«Однією із найчудовіших речей в домі було величезне радіо із червоного дерева, під кришкою якого знаходився програвач на 78 обертів з платівкою кантрі. Ця музика справила на мене враження, що я не той, ким я є, і що можливо, я навіть, народився не у тих батьків», – каже Ділан. Радіо передавало популярні фольклорні пісні, а також рок-н-рол. Його надихала не лише ця музика, але й гуркіт потягів, паровозні гудки, передзвін церковних дзвонів. Від них всередині ставало тепло і дуже приємно. Мейнстрімову культуру Ділан вважав великим «надуваловом». «Начебто за вікном лежить суцільне море ожеледиці, а в тебе тільки слизьке взуття. На початку 50-х були дуже популярні різні солоденькі пісні на кшталт “Скільки коштує цей песик?” або “Моя цукерка на паличці”. В них була фальшива радість, але не було справжнього життя», – казав Ділан.
«Я не знав ні в якому ми історичному сторіччі, ні в чому його істина. Це нікого не обходило. Якщо говориш правду – це дуже сильно і правильно. А якщо брешеш, то, всеодно, це сильно і правильно. Ось, чому мене навчили народні пісні,” – ось так ставився музикант до мейнстрімової культури тих часів.
В 61-у Ділан їде в Нью-Йорк: “Я шукав ні грошей, ні кохання. У мене з собою були загострена свідомість і закоренілі звички. Я був не практичний, і на додачу візіонер…Більшість виконавців намагались до слухачів донести себе, а не пісню. Мені було на це глибоко плювати. Для мене головною була пісня.”
Район, в якому жив музикант, Greenwich Village, – богемне місце на карті міста, тут люблять проводити час бітники, і всілякі чорнобороді літератори, похмурі інтелектуали, еклектичні дівчата, що відверто не пристосовані для сімейного життя. В той час, як поп-музика в 50-60-х роках була однією із важливих сходинок у формуванні американської поп-культури, ніхто так не уособлював напруженість і протиріччя того часу, як Боб Ділан.
Ірина Павленко
