Волонтерити дівчина почала в шість років — прикладом була мама. Нині Мишці 18 років, вона — студентка та продовжує допомагати ЗСУ.
Про дитинство та дорослішання, допомогу армії та погляди на життя Мишка розповіла журналістам.
Перші кроки у волонтерстві
За словами Лідії Немлій, її дитинство припало на період АТО, а підліткові роки — на початок повномасштабного вторгнення.
“Наскільки би це страшно не звучало, усе своє життя я жила у війні, як і більшість мого покоління. Період АТО припав на моє дитинство. Потім — повномасштабна війна, мені тоді було 14. А зараз мені 18, я вже вступила до університету. І досі продовжую волонтерити, хочеться, щоб це нарешті закінчилося”, — розповідає дівчина.
Волонтерську діяльність Мишка розпочала у шість років.
“Що таке волонтерство, я дізналася спочатку від мами, а потім від інших волонтерів. Тоді зрозуміла, що це добровільна допомога з щирого серця”.
Плетіння килимків і чергування на автовокзалі
Лідія згадує, що однією з перших її задач було чергування на посту на автовокзалі, де військові могли перепочити.
“Приходили військові, їм треба було десь зупинитися, попити чаю, поїсти бутербродів. Я якраз цим займалася. Тоді навчилася плести килимочки з непотрібних речей — вони знадобилися військовим”.
Згодом Мишка почала організовувати власні ініціативи. Однією з них стала акція “Монетка на добро”.
“У гімназії ми збирали по 5 і 25 копійок, які вийшли з обігу. І назбирали достатньо, щоб купити ліки для дитячої онкогематології”, — говорить Мишка.
“Зараз навіть невеликі збори важко закрити”
Після початку повномасштабної війни волонтерство Лідії повністю зосередилося на допомозі Збройним силам України.
“Останні роки — це період повномасштабного вторгнення. Уся моя допомога йде на ЗСУ: збори, акції підтримки, відео, пости. Але люди зараз стали менше донатити. Навіть невеликі збори дуже складно закрити”, — розповідає Лідія.
“Довелося прийняти, що я теж людина, якій потрібна підтримка”
Два роки тому Лідія дізналася про генетичне захворювання — дисплазію колінних суглобів. З її слів, через хворобу стало важко ходити, необхідні операції на обох колінах.
“Ніколи не скаржилася. Але в якийсь момент ходити стало складно. Після численних обстежень з’ясувалося, що в мене дисплазія колінних суглобів. На кожному коліні треба зробити по дві операції — це дороговартісно”, — говорить дівчина.
Немлій зізнається, що найважчим було прийняти, що допомога потрібна і їй самій.
“Я з тих людей, хто любить допомагати іншим, ділитися добром. Але коли хтось хоче так само допомогти мені — стає некомфортно. Довелося це переосмислити і прийняти, що я теж людина, якій потрібна підтримка”.
Навчання та плани: “Хочу допомагати Україні у післявоєнні роки”
Лідія вступила до Донецького національного університету імені Василя Стуса у Вінниці. Обрала спеціальність “Міжнародні відносини і суспільні комунікації”.
“Хочу й надалі допомагати своєму народу і країні. Війна закінчиться, але післявоєнні роки будуть ще важчими. Якщо я стану дипломатом, то зможу долучати міжнародні організації, зміцнювати стосунки з іншими країнами. І це допоможе Україні стати на ноги”, — додає Мишка.
Джерело: Суспільне
Сповіщення: Історія 18-річної волонтерки з Миколаєва: від допомоги в шість років до планів стати дипломаткою - KHVL.INFO