ЧИ МОЖНА ЦЕ ЗУПИНИТИ ТА ВРЯТУВАТИ УКРАЇНУ.
Українці старшого і середнього поколінь пам’ятають, а «ровесникам незалежності» нагадаю.
Станом на початок 90-х років XX століття 52-мільйонна Україна за економічним і військовим потенціалом була в числі найпотужніших держав світу.
Те що на той час вона називалася Українською РСР нічого не міняє – це була Україна.
Такого високого рівня розвитку було досягнуто потом і кров’ю кількох поколінь українського народу в жорстких умовах тоталітарної політико-правової системи, яка з одного боку мотивувала людей до подвижницької праці «світлими ідеалами комунізму», а з усіх інших боків тримала в їжакових рукавицях «соціалістичної законності», за якої права людини безоглядно приносилися в жертву начебто тим самим «світлим ідеалам», насправді – політичним інтересам узурпаторів влади.
Наголошую: та могутня Україна, яку її внутрішні й зовнішні вороги вже тридцять п’ять років грабують, нищать і поки що ніяк не можуть донищити, була створена і розбудована виключно трудовим українським народом, з народною інтелігенцією включно – а не «москалями», не «російськими більшовиками» тощо.
І, до речі, під управлінням вихідців з трудового українського народу в органах влади, тодішньої «української політичної еліти», як це називається тепер.
Усі наявні в країні природні, виробничі та інші ресурси і активи були народною власністю. Де-юре, за Конституцією, Українська РСР була класичною демократією, республікою з десятками тисяч органів народовладдя по всій країні, а де-факто – диктатурою, оскільки народна влада в ній була узурпована Компартією.
Про народну власність це не пропаганда тодішніх реалій, а просто факт, і заодно нагадування що природні ресурси, зокрема земля, якщо вони не приватизовані з дотриманням законодавства що відповідає Конституції України, і до сьогодні є народною власністю.
Станом на початок в лютому 2022 року повномасштабної війни, в умовах незалежної, де-юре демократичної, правової держави, внаслідок трьох десятиліть так званих демократичних і ринкових реформ, які потенційно мали б перетворити Україну з тоталітарної на правову, з формально демократичної на реально демократичну і ще набагато більш потужну державу, а українців на реально вільних, повноправних і заможних громадян, Україна стала однією з найбідніших держав Європи з розваленим конституційним ладом, обезправленим і пограбованим народом, з повністю ліквідованими найбільш важливими для народу, демократії та державності місцевими органами державної влади і тотально корумпованими органами влади що залишилися, з умисно зруйнованими всіма системами життєдіяльності та обороноздатності країни – з мобілізаційною системою та армією включно.
На питання «чому ж так сталося» є вичерпні відповіді. Їх багато, для початку зупинюся на двох найважливіших.
При цьому зауважу, що нижченаведені висновки зроблені на основі неспростовних фактів діяльності органів влади України у 1990-2026 роках. Вони засновані на ретельному ретроспективному правовому аналізі правотворчої діяльності органів влади України та їх практичної, правозастосовчої діяльності в роки Незалежності.
Також завчасно вибачуся, що деякі обставивни буду змушений описувати розлого – інакше зрозуміти суть злочинів «еліти», про які йдеться, буде неможливо.
Перша відповідь: так сталося перш за все тому, що замість очищення від злочинців, оновлення і подальшого зміцнення створеної українським народом за понад сім десятиліть після ліквідації російської імперії Української Держави на початку 90-х розпочалися і досі тривають її скажений хейт і умисне знищення.
Це результат того, що теперішні «батьки української незалежності» після розформування керівних структур СРСР повністю пере-підпорядкувалися аналогічним структурам російської держави, «поступили їм у спадщину» разом із усіма їхніми досьє в ЦК КПРС і КДБ СРСР, стали майже відкрито «реформувати» Україну копіюючи антинародні російські реформи, а понад те, згідно наданих їм таємних кремлівських настанов, стали крок за кроком руйнувати Україну в безліч способів.
Метою кремлівських планів був контроль українських реформ, проведення лише таких змін, які будуть призводити до залежності України від Росії, до значного послаблення або розвалу української держави, та в перспективі або до захоплення України Росією, або як мінімум до її перетворення на повністю підконтрольну їй квазі-державу. Підрив української державності ізсередини України був серед цих планів пріоритетом.
Українська «політична еліта» практично одразу після проголошення державного суверенітету, незалежності та самостійності (16.07.1990) взяла курс на приховане, щоб ніхто як можна довше не зрозумів що відбувається, поступове, розтерміноване на багато років знищення української державності перш за все шляхом ліквідації, як органів державної влади, десятків тисяч основних органів народовладдя – сільських, селищних, міських, районних, обласних Рад народних депутатів та їх виконкомів.
Проект знищення в Україні народовладдя шляхом повної ліквідації місцевих Рад народних депутатів і їх виконкомів як органів державної влади для кремлівських геніїв політтехнологій не був пілотним – саме це вони зробили інструментом централізації владних повноважень і бюджетів для надійного утримання і узурпації влади на самій Росії. У себе дома вони зробили це для встановлення режиму диктатури, а в Україні руками «українських реформаторів» зробили інструментом розвалу держави.
Зрозуміло, що внаслідок продовження такої «традиційної співпраці з росіянами», а точніше сказати роботи на росіян, про створення дійсно незалежної, вільної від московського впливу України не могло бути й мови.
Тому планів перетворення соціалістичної України з частини тоталітарного СРСР на дійсно незалежну, демократичну (читай – народну) правову державу не могло бути і не було.
Тому на порозі Незалежності не було надано об‘єктивної офіційної політичної та юридичної оцінки діяльності Компартії Української РСР в роки існування УРСР, в особливості її злочинної ролі слухняного агента центральних органів КПРС і СРСР по створенню в Україні тоталітарного репресивного режиму з його людожерською «соціалістичною законністю».
Тому найбільше й загалом єдине зло не було навіть виразно детерміноване, поіменоване і офіційно затавроване, не кажучи вже про те, що не було покаране – і це відкрило широку дорогу до влади в незалежній Україні тим, хто по заслугах мав би «сісти» за злочини проти українського народу і спокутувати вину, або, принаймні, позбутися права займатися політичною діяльністю – а не ставати «батьками української незалежності».
Натомість, знову ж таки згідно глибоко продуманих ієзуїтських ідей кремлівських технологів по знищенню України, було широко розгорнуто публічне паплюження «совітів» – створених народом Рад народних депутатів, тобто органів народовладдя, які самі були жертвою КПУ та створеної нею репресивної системи.
Злочинці, за відомим виразом, «перевели стрілки» із себе на ні в чому не винуватих, більше того, на жертв злочинів, і далі стали з великим задоволенням спостерігати, як їхні агенти і маріонетки в Україні заповзято дурять співвітчизників «злочинами совітів», та на їхніх очах їх же самих позбавляють права на владу – а разом з тим і усіх інших людських прав, з правом на життя включно.
Для цього було широко розгорнуто цілеспрямоване паплюження саме радянського устрою Української Держави, тобто класичної, існуючої в усьому цивілізованому світі, безальтернативної політико-правової основи республіканської державності й демократії, та одночасно створення міфів про «українську державність» «в козацьку добу», про УНР, ЗУНР, Гетьманат, Директорію тощо в перші роки після повалення російської монархії, про надумані «визвольні змагання українського народу», про якусь начебто видатну роль дисидентів у розвалі СРСР тощо.
Тобто було розпочато повальну несусвітню брехню, яка триває до сьогодні й тільки шкодить як дійсно величній історії українського народу, який сформувався протягом тисячоліть, так і його майбутньому. Всі ті «державності» є «висмоктаними з пальця», «притягнутими за вуха» тощо, з юридичної точки зору вони і називатися так не варті, а розвал СРСР стався виключно внаслідок повного банкрутства ідеології, політики та практичної діяльності Компартії.
Можливість стати незалежною державою дісталася Україні не від якихось героїв, при всій величезній повазі до реальних героїв українського народу, яких чимало, а як-то кажуть від Бога.
Агресивне очорнення «совітів» доповнилося опоганюванням усіх інших історичних обставин і подій «радянської доби», внаслідок чого «елітою» грубо ображено кілька поколінь трудового, пасіонарного і доблесного українського народу, знецінено його грандіозні революційні, трудові й ратні подвиги з повалення російського імперіалізму, створення Української Держави, її розбудови із жахливо злиденного стану до рівня високорозвинутої індустріально-аграрної країни світового рівня, та їі захисту від знищення в роки Другої Світової війни.
І хто все це робить? Зрадники, що працюють на росіян, антинародна мерзота під назвою «політична еліта», що все своє погане життя існує завдяки потенціалу створеної народом Держави, яку вона до того ж грабує і знищує.
Які після цього можуть бути питання щодо ставлення народу до цієї «еліти» і того заснованого на брехні сурогату державності, в який вона перетворює Україну згідно московських настанов?
Як показав час, знищення місцевих Рад народних депутатів та їх виконкомів як органів державної влади, прямого народовладдя і основи державної системи України шляхом їх ліквідації та впровадження замість них бутафорських, повністю позбавлених спочатку владних повноважень, а потім і бюджетів та усіх інших активів «органів місцевого самоврядування» мало як мінімум потрійну мету.
Перша, це максимальний розвал української державності аж до повної втрати керованості всією територією, економікою та населенням держави.
Друга, це подавлення морального стану українського народу, перш за все селянства, введення його у глибоку депресію внаслідок втрати ним віри в українську державу, у майбутнє.
Третя, це максимальна підгонка залишків державного устрою України під модель державного устрою суб‘єкта російської федерації – щоб Росії було простіше поглинати Україну.
Для досягнення цієї третьої мети «українською елітою» було виконано максимум з того що росіяни наказали, особливо багато для цього було зроблено у 2014 – 2021 роках, і вже з 2021 року вся різниця між устроєм суб’єкта рф і області України стала полягати тільки в назвах. Там «муніціпальноє образованіє» – у нас «ОТГ» (у медіапросторі ще дебільшіше – «громада»); там вже давно уряд суб‘єкта рф – у нас поки що «ОМС» і ОДА/ОВА. Всього труда, що таблички поміняти.
А місцевих органів народовладдя у статусі органів державної влади нема вже ні там, ні тут, внаслідок чого люди однаково позбавлені всіх найважливіших конституційних прав що там, що в Україні.
Українська «політична еліта» започаткувала цю зрадницьку антиукраїнську промосковську діяльність практично одразу ж після прийняття в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України: 07.12.1990 року Верховна Рада (тоді ще УРСР), прямо всупереч діючій на той час Конституції, прийняла закон «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування».
За Конституцією місцеві Ради та їх виконкоми є органами державної влади – а «еліта» прямо всупереч Конституції закладає законодавчі основи для їх знищення !
Після внесення у 1991 році до Конституції УРСР антитоталітарних змін, внаслідок чого вона стала Конституцією України, ситуація на краще не змінилася: за Конституцією, де-юре, сільради та інші місцеві органи народовладдя продовжували бути органами державної влади – а на практиці їх почали позбавляти цього статусу і перетворювати на облудні «органи місцевого самоврядування».
Так в Україні одразу ж після проголошення Незалежності розпочалася епоха повного ігнорування «політичною елітою» і органами влади Конституції: у Конституції одне, а на практиці протилежне, внаслідок чого 1991 рік став роком початку «повзучого» латентного конституційного перевороту, який триває до сьогодні.
Замість того, щоб без жодних проблем розпочати розбудову дійсно незалежної, реально демократичної України з використанням готового, надміцного і де-юре ідеально демократичного базису державності Української РСР у вигляді десятків тисяч існуючих повсюдних місцевих органів державної влади (сільських, селищних, міських тощо Рад народних депутатів та їх виконкомів), «політична еліта» початку 90-х розпочала їх ліквідацію методом перетворення на так зване місцеве самоврядування.
З прийняттям Конституції України 1996 року, попри те що нею на найвищому у світі юридичному рівні встановлено принципи правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (далі – принципи верховенства права), стало ще гірше. «Батьки» Конституції з числа гробовщиків української державності так хитро прописали у статті 140 Основного Закону «самоврядні» функції місцевих органів державної влади (ОДВ), що цього для них стало достатньо, аби повністю перекреслити на офіційному рівні існуючий конституційний статус сільрад та інших місцевих ОДВ як ОДВ, і почати офіційно вважати та йменувати їх виключно органами місцевого самоврядування (ОМС).
Відповідно до частини другої статті 5 Конституції України, «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
З цього безальтернативно слідує, що всі обрані народом на виборах, що відповідають Конституції України, представницькі органи влади, з місцевими включно, перш за все і ніяк інакше є органами державної влади – бо народ є джерелом саме державної, і ніякої іншої крім державної, влади.
Відповідно до Європейської хартії місцевих органів державної влади (це юридично правильний переклад назви цієї Хартії) так воно і є – у ній йдеться саме про місцеві органи публічної (читай «державної») влади, проте «кремлівські поети-романтики» ще у 1987 році, зробивши юридично неправильний переклад з офіційних мов ЄС на російську, пойменували її в своїх дальнобійних деструктивних інтересах «Європєйской хартієй мєстного самоУПРАВЛЄНІЯ», а їхні українські нишпорки, як затяті «українізатори», переклали це з російської на українську ще «поетичніше»: «Хартія місцевого самоВРЯДУВАННЯ», тобто, не багато і не мало, міжнародно-правовий акт щодо «місцевих Урядів» та їх повноважень!
Цей термін – місцеве самоуправління (і в жодному разі, звичайно, ніяке не самоУРЯДУВАННЯ, бо це вже якийсь шлях до сепаратизму) – не про якийсь окремий спеціальний орган, насправді він є лише метафоричним найменуванням спільної діяльності місцевих органів державної влади з діючими довкола них органами самоорганізації населення (що перераховані, зокрема, у частині шостій статті 140 Основного Закону) з питань місцевого значення, і нічого більше.
Загалом усі ці органи – місцеві органи державної влади плюс органи самоорганізації населення, наприклад з питань благоустрою, піклування про бездомних тварин, ОСББ тощо – разом і називаються органами місцевого самоуправління, проте хитрі й підлі політтехнологи зробили його одним із найголовніших інструментів досягнення злочинних цілей узурпаторів влади шляхом здійснення злочинних «реформ» «під красівими назвами», знаряддям вбивства народовладдя, демократії та державності.
Повідомляю для необізнаних, якщо такі є, до чого це довело Україну.
Перше. Україна перетворена на «дике поле», і це з огляду на стан української державності не метафора, а констатація факту.
Станом на кінець 2021 року внаслідок проведення з 2014 року так званих децентралізації, об’єднання територіальних громад і адміністративно-територіальної реформи, які насправді є кричуще неконституційною жорсткою централізацією влади, бюджетів, всієї народної власності, повним позбавленням сільського населення України права на владу, умисним знищенням конституційного адміністративно-територіального устрою, територіальної цілісності та обороноздатності України, а в контексті всієї руйнівної політики «перезавантаження української державності», що ведеться «політичною елітою» з початку 90-х, є «завершальним акордом» знищення України, на 99% (на дев’яноста дев’яти відсотках !!!) території України повністю ліквідовано органи державної влади, та відповідно конституційний лад України як такий.
Підкреслю, щоб краще запам‘яталося: на 99% території України з кінця 2020 року нема органів державної влади України !
Друге. Здійснюється геноцид селянства, на порядки масштабніший сталінського.
Українське село, що абсолютно заслужено йменується колискою української нації та, що мало хто розуміє, також і української державності, позбавлене сільських рад, відповідно прав мільйонів місцевих селян на території сільрад, які насправді є їх історичними територіями життєзабезпечення і життєдіяльності, на землю і загальнопоширені природні ресурси місцевого значення, розташовпні в їх межах, сільських бюджетів, абсолютно усієї соціальної інфраструктури тощо віддано на розграбування корупціонерам-керівникам розташованих за десятки кілометрів від обездолених сіл неконституційних «Рад ОТГ», стрімко деградує та вимирає, ставлячи тим самих хрест на демографію та саме існування України;
Третє. Здійснено напад Росії на Україну з планами захопити її за три дні.
Це прямий наслідок «реформування» України «українською політичною елітою». Саме практично повне знищення української державності внаслідок антиконституційних і антинародних «реформ», влаштований ними хаос у державному управлінні, втрата керованості усіма сільськими територіями України, які складають до 99% території держави, втрата народом надії на краще майбутнє і похоронні настрої в приречених на вимирання українських селах стали вирішальною обставиною для початку повномасштабної війни Росії проти України.
Путін дочекався жахливо руйнівних наслідків здійснених за московськими настановами в Україні «реформ» «місцевого самоврядування», «децентралізації», «об‘єднання громад», «реформи адміністративно-територіального устрою» (з повним розгромом існуючої й справно діючої, до «реформи», мобілізаційної системи включно), 100-відсотково неконституційних «місцевих виборів Рад ОТГ» 25 жовтня 2020 року, внаслідок яких до влади в цих Радах прийшла величезна кількість російської агентури – і вже після цього напав.
Переходжу до надання другої відповіді на питання «чому і як Україна доведена до такого стану, в якому вона є». З урахуванням того, що я вже публікувався з цих питань і буду повертатися до них ще багато разів, відповім максимально коротко.
Після перейменування Української РСР в Україну та проголошення їі правовою державою всі без винятку органи влади України продовжили здійснювати діяльність відповідно до «принципу соціалістичної законності» – і так триває до сьогодні.
«Політична еліта» шляхом протиправного офіційного тлумачення та повного ігнорування основоположних норм та принципів Конституції України повністю паралізувала фактичну дію в Україні принципів верховенства права, внаслідок чого, як вже зазначалося вище, Україна з 1991 року існує в умовах латентного конституційного перевороту.
«Принцип соціалістичної законності» тоталітарного СРСР мімікрував у Незалежній Україні у «принцип верховенства ЧИННИХ актів органів влади, в тому числі неконституційних», який є його повним аналогом.
В цьому дуже «допомогла» юридично безграмотна українізація законодавства, яке за часів УРСР було здебільшого російськомовним. При перекладі на українську російськомовних термінів «действующее законодательство», «действующий закон, иной правовой акт» тощо «щирі українці» без юридичних мізків замість «діюче законодавство», «діючий закон, інший правовий акт» тощо всунули в юридичний обіг термін «чинне законодавство», «чинний закон, інших правовий акт» тощо – бо «чинний» це ж так по-українськи, так красіво звучить !
Хоча, з огляду на чисельні інші «перли» на кшталт «Конституційний Суд України вирішує питання», «закони, інші акти або їх окремі частини, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність» тощо, яких в українському законодавстві дуже багато, не можна виключати, що це було зроблено не з недолугості, що ці вкрай полісемічні, безмежної правової невизначеності, а то й навіть «блатні» терміни (як «рєшать вопроси» – «КСУ вирішує питання», тобто «рєшаєт вопроси») вносилися у законодавство умисно.
От де можна не сумніватися в умисності, так це в протиправному офіційному тлумаченні посадовими особами органів влади України законодавства.
В тому числі суддями, в тому числі суддями Верховного Суду!
А Конституційний Суд України – це взагалі окрема тема для кримінального провадження. Він в силу юридичної компетентності його судей мав би зупинити паплюження Конституції та влаштований «політичною елітою» латентний конституційний переворот одразу ж після його створення у 1996 році, проте все навпаки – КСУ «закриває очі» на повалення конституційного ладу і фактично покриває злочинну діяльність «еліти»!
Підсумок: принципи правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, які я загалом називаю приниципами верховенства права, встановлені Конституцією Украіни на найвищому в світі юридичному рівні, подавлені неконституційною правотворчою та правозастосовчою практикою діяльності органів влади, перебувають в глибокому анабіозі, і це найголовніша правова проблема України, з-за якої ми «маємо те що маємо» – з тотальним свавіллям і корупцією органів влади, варварським грабежом народу і розвалом України включно.
Чи можна це зупинити та врятувати Україну?
Так!!!
Причому це можна зробити дуже швидко і виключно правовими методами, і зробити це треба саме зараз, під час дії правового режиму воєнного стану – бо якщо не ліквідувати проблеми України до післявоєнних виборів, буде пізно.
Про те, як це можна і треба зробити – іншого разу.
Закликаю всіх українців консолідуватися для порятунку України, щоб зробити її дійсно незалежною, народною і процвітаючою – такою, яка є у кожного з нас у серці !
Любімо цю Україну!
Слава її захисникам, які на фронтах боронять її від зовнішнього ворога!
Юрист,
Народний депутат України
VIII скликання
