“Миколаївська правда” разом з Марією Полупановою продовжує знайомити читачів з роботами вихованців гуртка “Школа журналістики”. Сьогодні це будуть два твори Даші Безрученко, тепер студентки Київського Лінгвістичного університету та Ані Козик, учениці 10 класу Миколаївського економічного ліцею №1. У 2014 році ці роботи удостоєні першого місця у конкурсі “Космічні фантазії”, ініційованому Миколаївською міською радою.
Чи бачите ви зорі? Задумайтесь, чи ви щасливі?
Дар’я Безрученко
Їх не розуміли. Людей дивувало, бентежило, навіть обурювало: як у двох п’ятнадцятирічних підлітків могло вміститися стільки щастя? Коли на вулиці вогко і дощить з самого ранку, коли чверть закінчується і всі думки мають бути спрямовані на навчання, коли телебачення щодня загрожує то новою смертельною епідемією, то черговим кінцем світу…Як можна бути такими щасливими?
Вони теж не розуміли. Просто листя в парку було яскравим-яскравим, і трохи блищало від крапель дощу, а книжки були такі цікаві, що хотілося обговорювати їх цілу вічність, а ще школа вже не дратувала так як раніше, і щодня було щось зовсім нове і безмежно цікаве, а ще іноді хотілося підійти до батьків і розцілувати їх просто за те, що вони є (проте робити це – небезпечно, була загроза потрапити на прийом до психіатра), а ще були сотні, тисячі не відвіданих міст, ненаписаних віршів, і взагалі жити хотілося нестерпно!
Це було давно…Звісно, адже зараз вже неможливо зустріти таке щастя!
Батькам звично стало зриватися на маленьких дітях через власні проблеми, серед підлітків стало модно бути нещасними, самотніми та всіма забутими. Для людей у солідному віці піддаватися таким простим життєвим емоціям, як радість взагалі не солідно.
Але повернімося до наших диваків…З часом їх щастя досягло своєї межі й стало небезпечним для життя. Воно переповнило, воно заполонило собою все навколо, воно заважало дихати, воно змушувало серце гупати в рази сильніше…І одного дня вони вибухнули на тисячі дрібних частинок, які блищали, як пожовкле листя від краплинок дощу…Вони піднялися високо-високо, у самісіньке небо, де ніхто не засуджував їх за право бути щасливими.
За свою любов до життя вони отримали у нагороду цілий Всесвіт, яким з радістю ділилися з тими, хто прагнув цього. Їх можна було побачити вночі, але угледіти їх могли лише ті, хто мав особливий – «мрійливий» – зір, хто вмів насолоджуватись навколишньою красою, хто милувався нічним небом і чиї думки були далеко від землі. Від слова «зір» виникла й назва для цих шматочків щастя – зірки, зорі.
Вони вказували дорогу, вони надихали, вони освітлювали шлях, вони вчили бути вільними і безмежними.
Якось теплого осіннього вечора просто вийдіть зі своєї бетонної печери, подихайте повітрям, насолодіться красою навколо…І коли дійдете до кінця вулиці, туди, де закінчується низка бездушних будинків, туди, де зупиняється час і затихають всі звуки…Коли опинитесь на самому краєчку світу, подивіться угору, у чорне недосяжне небо…Чи бачите ви зорі? Задумайтесь, чи ви щасливі?
Дар’я Безрученко
Як добре бути людиною!
Анна Козик
Ранок. Сонце вже освітило майже все місто, але будильник все ще не дзвенів. Мася (не дивуйтесь, це я так лагідно називаю маму) вже поралась на кухні, а папус (а так – тата) збирався на роботу.
– Сандр, піднімайся, в школу запізнишся! – з кухні гукнула мама.
– Ще п’ять хвилинок…, – пробурмотів я.
– Ну навіщо ходити у цю безглузду школу – подумав я – і що ми там навчимося? Тільки гав ловити. Хоча це ж міжгалактична школа, яка планка! А що ви так дивуєтесь? Що, про таку школу ніколи не чули? Ви глузуєте з мене? Ще скажіть, що не знаєте про Саніон? Я так розумію, нічого не знаєте. Ну добре розповім вам.
Мене звуть Сандр. Я навчаюся у DF класі, у між зірковій школі № 28765. Це найкрутіша школа, бо там навчаються учні з 7-ох зірок: Кандрин, Кастр, Ромор, Старн, Неог, Захрна, і звісно ж, Саніон.
Саніон – красиве місце, адже в нас є 14 парків , 17 фонтанів і 85 розважальних місць. У нас на зірці панує тиша та спокій, але інколи цю тишу порушуємо ми, учні DF класу. Завжди, після уроків, ми йдемо до найкрутішого скейт-парку і відриваємося по повній. В мене є кращі друзі : Карька і Астронус. Вони відмінники , тому після уроків йдуть додому, але цей день перевернув моє уявлення про них тай взагалі про багато що…
***
Це був кінець 7-го уроку. Карька і Астронус , як завжди, збиралися додому, але Карька запропонувала піти з нашим класом до скейт-парку (Астронус не міг відмовити, адже він був таємно закоханий у Карьку, про те, це вже зовсім інша історія). Карька зраділа, і вони пішли з нами.
У Астронуса видався мабуть не найкращий день, бо коли він вийшов зі школи, в нього зламався кантр (дошка, що на ній літають учні міжгалактичної школи). Тож він, полагодивши її, полетів, а ми пішим ходом відправилися до скейт-парку.
Було весело, гамірно! Коли всі почали розходитись, я запропонував Карьці та Астронусу разом піти додому. Вони залюбки погодились. Але по дорозі ми побачили нереальну картину. І це був…
***
Це – справжній космічний корабель. Я вже чув про нього раніше, але ніколи не бачив. Той, що виник перед нами був, мов з обкладинки журналу
– Хлопці, тільки нічого не чіпайте – схвильовано сказала Карька
– Та не бійся, він що, кусається?- з насмішкою промовив я
– Ні, але в мене нехороше передчуття, – з пересторогою відповіла дівчинка.
– Не бійся, – заспокоїв я та зайшов до середини.
Зсередини корабель був ще кращим ніж зовні.
– Що це за кнопка ?- подумав я і натиснув на неї. Переді мною все попливло. Перед очима промайнуло власне життя. «Б-У-У-У-Х!!!»
***
– Що зі мною? Де я? Як я тут опинився? Так, треба опанувати себе, я сильний, я все зможу от тільки-но треба підведуся, – думку за думкою народжувала моя збуджена голова. .
Переді мною постав зелений луг, діти, котрі грали у футбол, і…. (ой, як болить голова!)… і дівчина, яка стояла наді мною.
-З тобою все гаразд? Ти не забився? Вставай, я тобі допоможу, – пролунав ніжний голос.
Це була русоволоса красуня, з сірими очима, які відблискували щоразу новими відтінками кольорів: то зеленим, то блакитним. Я не міг отямитись не тільки від польоту, але й від краси цієї дівчинки.
– Як тебе звуть? – невпевнено запитала вона.
– Мене Сандр, а тебе?
– Мене Аня. А ти звідки, бо в тебе таке екзотичне ім’я?
– Я з планети Саніон.
– Дуже смішно, ну а тепер говори правду.
– Так і є, – забентежився я
***
Підвівшись, я спробував стати на кант, але нічого з того не вийшло. Він тільки лежав на землі.
– Що ти робиш? Навіщо ти підкидуєш скейт? Він же розіб’ється.
– Він повинен злетіти, але щось не виходить.
– Дурненький, де ти бачив, щоб скейти літали.
– У нас на планеті.
– Ти що, не брешеш? Ти і справді з іншої планети?
– Я не знаю. А де я?
– Ти на Землі.
Після цих слів я ще більш збентежився. Думки переплелись у голові. Що ж тепер робити. В мене лише один вихід, розповісти все Ані. Що я й зробив.
***
– Я розгубилась. Давай так, спочатку поміняємо тобі ім’я. Наприклад, Саша.
-Ні, Саша мені не подобається.
– Ну, Саша так собі, а от Олександр , це звучить гордо. Наприклад, Олександр Македонський.
– Добре, добре. Нехай буде Олександр.
Так я став Олександром.
***
Я жив у Ані. Якщо чесно, мені навіть сподобалось земне життя. На сніданок, до речі, подають смачні млинці з варенням. Та все ж є одна обставина, що мені, якщо чесно, не подобається. Це школа. Виявляється, діти, котрі живуть на планеті Земля, теж ходять до школи, навчаються. В них також є і відмінники, і двієчники. Але вони вчать зовсім інше, не те, що у Саніоні.
***
Аня мене записала до бібліотеки. Виявляється, люди читають книжки, а з гаджетів дізнаються щось нове. Мені сподобалось читати, Аня навіть сказала, що я дуже здібний до знань. Як на мене, то найцікавіші книжки про космос. В них я бачу своїх рідних, дізнаюсь більше про свою планету.
***
Одного разу, під час читання однієї пізнавальної книги, я зацікавився таким повідомленням. Виявляється дуже давно, учені натрапили на інопланетну особу, котра жила на Землі. Вивчивши її детальніше, вони зрозуміли, що вона має змогу через деякий час повернутися назад у космос. Тому вчені за проханням прибульця знайшли спосіб залишити його на землі.
– Мені конче потрібно знайти спосіб залишитися на Землі, чого б мені це не коштувало, – подумки сказав я – Але яким чином? О-о-о, напевно оце ключ до розгадки «інопланетян залишився на Землі за допомогою ಕಲ್ಲಿನ ಜೀವ…». Але , що це?
– Аню, підійди, будь ласка.
– Щось сталося? Ти чимось схвильований?- стурбованість прозвучала у Аніному голосі.
– Ти знаєш, що означають ці знаки?
– Я десь вже бачила щось подібне. Давай запитаємо у Надії Володимирівни – бібліотекаря.
– Надіє Володимирівно, підійдіть, будь ласка.
– Вам щось знадобилось, чи інша причина?, – запитала жінка.
– Інша, – сказала Аня – Ви знаєте ці символи?
– Почекайте, я зараз принесу гордість нашої бібліотеки – словник давньо карукостенської мови.
Через кілька хвилин Надія Володимирівна повернулась:
– Ось тут.
– Аню, дивись, це точно такий символ. Так, він означає «люк життя». Але де його знайти?
– Напевно подивіться в енциклопедії. Там є розділ «Загадки життя», може щось знайдеш? Почекай, я зараз прийду.
Хвилини тривали вічність, але Аня все не поверталася. Коли ж вона нарешті з’явилася, я запитав:
– Чого це ти так довго? Я тебе вже зачекався. Ну що, знайшла?
– Так. Ось, дивись. «Люк життя». Цей термін почали використовувати у 19 столітті, у одного вельмишановного пана випадково з руки випало дзеркало до люку. І наступного дня став він дзеркальним, і відбивав один промінь. Промінь з зірки Саніон.
– Це ж моя рідна зірка. Але що ж зробити?
-Я не знаю. Ходімо додому, там і подумаємо.
Я довго ще не міг заснути. Та й уві сні, мене не залишала думка про люк життя.
– Ти що , справді хочеш бути людиною? – сказав голос.
– Хто це? – подумав я – Крім мене у цій кімнаті немає нікого.
– Це я, твоє минуле. Тобі жилось погано на Саніоні? У тебе є там твої батьки, друзі, яких ти любиш. Ходімо зі мною, – сказав голос і зник.
– Напевно піду, – на хвилину задумався я, – цікаво, що він мені хоче показати?
***
Переді мною постала картина: пролунав дзвінок з уроку і всі учні мого класу побігли до скейт –парку. У Астронуса зламався кантр, Карька допомагає йому, він злітає. Ми йдемо додому. І космічний корабель…
Після цього, я знову опинився у ліжку.
– Який жахливий сон. Все. Треба заснути. Завтра тяжкий день.
– Нічого. Справи почекають. Ходімо зі мною…
– Це хто? Так, не треба зі мною жартувати. Не подобаються мені твої насмішки. Ти хто? Зізнавайся.
Але голосу вже не було чути, тому я пішов туди, звідки він чувся раніше.
***
Я був шокований: побачив себе сплячим у ліжку і більше нічого.
– Але що він мені хотів цим сказати? Що він, тобто я сплю?…
Після цих слів він став видимим, підвівся і пішов на вулицю. Я – слідом.
– Навіщо він пішов до дачного поселення? А що це? Це ж дзеркальний люк. Що відбувається? – думки навипередки снували у моїй голові.
В цей момент все попливло переді мною. І я знову опинився вдома, у Аніній квартирі. Та все ж я не міг до кінця зрозуміти всю ситуацію, що виникла.
А може це, як у героя Дікенса, коли він уві сні одночасно зустрівся зі своїм минулим, теперішнім і майбутнім? Цілком вірогідно. Але зараз потрібно зібратися в думках і фізично та піти до дачного поселення, знайти люк і розбити його, тоді я залишусь назавжди людиною. Як це було б прекрасно! Після цих слів я пішов до ліжка.
***
Наступного дня знайшов у дачному поселенні люк, що його показало мені уві сні моє минуле.
-І справді, це саме той люк! Залишилося тільки розбити його. Але чим? – вигукнув я. – О-о-о, і камінець є. І я замахнувся – «Б-У-У-У-Х!!!». Нарешті, я назавжди залишився людиною. Тепер мені потрібно обов’язково зв’язатися з Масею та Папусем – моїми дорогими і найкращими, також з Карькою і Астронусом – моїми вірними друзями та переконати їх жити на Землі, адже добре бути людиною!
Анна Козик
