Поезія літа 2025, спільнота “Мовосвіт”, Первомайськ
Літечко пришвидшує ходу, стає більш упевненим, не оглядається вже назад на примхливу весну і не має жодних передчуттів щодо серпневого передосіннього спліну. Отже, для творчого осередку «МОВОСВІТ», що діє у місті Первомайську у Артхабі “Вінграновський” – саме час подбати про нову добірку віршів!
Цього разу поезії насичені мрійливим сонцем, синіми росами, річковими хвильками-лестощами, піснями птаства розмаїтого, що кублиться між квітами! А ще – метушливими бджілками, котрі запивають пилок росою, репетуванням фазанів; польотом степів, що летять за небокрай, зростивши піднебесні крила… Та найбільше вони насичені болем і молитвою за Україну, за її дітей, за її Героїв!
Саме таким побачили літо 2025 поетеси з Первомайщини, учасниці спільноти МОВОСВІТ, тієї самої спільноти, яку мені пощастило створити і очолити.
Сьогодні своїм творчим доробком діляться з читачами майстрині поетичного слова Лоріна Лисогурська, Антоніна Пожарницька, Наталія Терещенко, Лариса Савицька. Приємного читання!
Тим часом, чекаємо дописів для упорядкування нової добірки віршів від творчих особистостей!
ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА
ЛІТЕЧКО
Розкіш зеленого літа,
мліє під сонцем долина,
Синіми росами вмита,
небу сміється калина,
Пахощі зілля духмяні
то чебрецю, то ромену,
Заходу крила багряні
літа обнімуть рамена.
Зірка зійде вечорова,
лишиться потім в узорі,
Тиха вечірня розмова
очі ув очі як зорі.
©ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА
ФОТО Лариси Савицької
СЕРПЕНЬ
Принишкнув степ у тиші вечоровій,
Прив’ялі трави сонно шелестять,
Туман кудлатий хмурить сиві брови,
І цвіркуни так сумно сюркотять.
Колючою стернею диба серпень,
Забутий колос бережно зрива,
А в чубі золотім в дрімоті терпне
За день щасливо вморена бджола.
На чорно синім на безмір’ї неба
Як на сільському вигоні колись
Зійшлись зірки на вечорниці – треба ж!
І парами за обрій розійшлись.
©ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА
Для них закінчилась війна.
Лягли спочить під прапорами.
А в нас, живих, біда, біда –
– Лише трагедії та драми.
Бо світ не бачить плем’я зле,
Ну що ті санкції і “фронди”,
Коли орда зі сходу пре
З тупим завзяттям анаконди?!
Зло незнищенне… Будувать
Високі мури, вежі, брами,
Щоби найкращим не лежать,
Не спочивать під прапорами!
©ЛОРІНА ЛИСОГУРСЬКА
АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА
РАНКОВЕ
І ніч на фінішній прямій,
І ранок топчеться на призьбі,
І вотчий край в пухкий сувій
Туманом вкутаний так низько…
А з-поміж марева увись
Зринають образи і тіні
І все, як було, як колись,
У згадках весен- миготіння…
Бо ж кожна з них – єдина мить:
Кінець зими, початок літа…
І вже й нема, і вже щемить
Душа тужливо, мов трембіта…
А мо’, і кобза! Кобзарем
Немало стежок торувались…
Всі думи з болем, тягарем
В імлі туману позостались.
Фото Олександра Ігнат’єва
©АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА
ЧЕРВОНІ ВОРОТА
Червоними воротами
За скелю з поворотами
Річкові хвильки- лестощі
Дарують щирі пестощі
І берегу, і каменю,
І віттю, що розпрямлене
Над самою стрімниною,
Рікою швидкоплинною!…
Шануймо край, що маємо,
Що любим, захищаємо:
Цілинні луки з водами,
З каньйонами, з пригодами,
Долини із туманами
Ранковими, жаданими,
Заповнені казковими
Співанками чудовими
Від птаства розмаїтого,
Що кублиться між квітами!
©АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА
ФОТО Антоніни Пожарницької
МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Знайду й зітру усі свої пости
Із “твіттер”, “інстаграмів” та “фейсбуків”,
І змовлю лише: “Господи, прости..
Моя мета, надія – Твої руки…
Хай випрямляться стомлені думки,
Хай вивільниться відповідь, мов прана,
Усе, що було тлом неговірким –
Відкриється в роз’ятренії рани!
Зверни ж бо Ти, Хто болі ізціля,
Свій погляд на стражденну Україну.
І на її обламане гілля…
І на її ізронене насіння!..
Правічним кодом нації вчини
Усе, що нашим творене народом,
Й тріумф, що прагнуть доньки і сини –
Дай волю, як найвищу нагороду!
І парость нова, сильна проросте
Нестримною могутньою добою,
Бо янгол свої крила розпростер,
Як велено Цілителем, Тобою!”
©АНТОНІНА ПОЖАРНИЦЬКА
ЛАРИСА САВИЦЬКА
В ПЕРЕДЧУТТІ ЛІТА
Як швидко весна прокотилась…
По змучених наших серцях!
Ще в квітні з зимою сварилась,
У травні купалась в дощах.
А нині, тікає до літа,
Мов біженці від війни.
Безжально морозом побиті
Квітучі вишневі сади.
І вже відцвіла черемшина,
І глід потемнів у гаях,
Весна – як моя Україна,
Поранена в довгих боях…
©ЛАРИСА САВИЦЬКА
ФОТО Лариси Савицької
ЗУСТРІЧАЄМО ЛІТО
Я у червень запрошую літо,
А троянди червоні – до танцю,
Вже по вінця, сонцем налитий,
Усміхається червень уранці!
Метушаться бджілки в бутонах,
Запивають пилок росою,
Полуничні, смачні полони –
Насолода в моїх долонях.
Фазани у гаях репетують,
Вихваляють хвости красою,
Наречену свою виглядають,
Щоб повести її за собою.
Небо синє, закохане в літо –
Теплим вітром його обіймає,
В золотих поцілунках квіти –
Червень-сонячний їх вітає.
©ЛАРИСА САВИЦЬКА
Фото Лариси Савицької
БУГ У ЧЕРВНІ
Буг у червні притих…
Нагулявся з весною.
Відпочити приліг
За кордони з ряскою.
Богородська трава
У бузковому платті
На Зелені Свята
Зніме з нього прокляття.
Дух Святий розіллється
В темнім руслі ріки,
Промінь сонця торкнеться
І відпустить гріхи…
Оживе в ньому дух!
І відновиться сила,
Починається рух,
Вгору підняті крила!
Знов зозуля на старті
Відміряє роки…
І пливуть з очерету
Молоденькі качки…
©ЛАРИСА САВИЦЬКА
НАТАЛІЯ ТЕРЕЩЕНКО
СТЕП
Волошки синіми очима
Цвітуть під голубим шатром,
У небокраю за плечима
Степи ховають свій огром.
Євшану визріває зілля,
Чебрець, ромашка, ковила.
І злаки – ще з часів Трипілля
Земля під сонцем зберегла.
Вітри із заходу і сходу
Із півдня й півночі вітри
То пестять невимовну вроду,
То рвуть на шмаття із жури.
Пізнати все – грозу і зливу,
Палюче сонце чи сніги,
Веселки посмішку грайливу,
Степам усе те до снаги…
Усе лиш додає їм сили
І множить волю до життя,
Зростивши піднебесні крила,
Степи за небокрай летять.
©НАТАЛІЯ ТЕРЕЩЕНКО
Фото Лариси Савицької
НА БОЛЕСЛАВЧИК
Армада хмар пливе на Болеславчик,
На тихі верби над ставком сумним…
На клени, гордовито-усезнавчі,
Що вітер їм? Вони жонглюють ним!
Ширяє вітер птахом поза хмари,
поза село, у царство будяків,
де невгамовний берег серед марень
і цвіт, і плід, дарує сто віків!
А у пониззі причаїлось диво –
І то – не Андромеда та Персей!
Синюха – наречена незрадлива,
На зустріч з Бугом посаг свій несе.
©НАТАЛІЯ ТЕРЕЩЕНКО
Деякі вірші Наталії Терещенко стали піснями, до прикладу – ця:
Мигійські пороги – пісня про Південний БУГ, його красу на Первомайщині в районі козацького села Мигія.
ЛІТО 2025
Знову йдеш по лезу, падаєш на вістря,
Знову рвані рани й голосіння руж.
Висохли від спраги всі джерела бистрі,
Замість чорнобривців – чорний дим довкруж.
Від дощів солоних почорніла вишня,
Від вітрів нещадних – посивів полин,
А Господь – єдиний, чи Аллах, чи Крішна…
Час усе розмеле, як великий млин.
Сонце зійде завтра , як завжди на сході
І піде на захід, як и зазвичай.
Чи війну криваву хтось спинити годен?
Тисячі свічок ридають – як одна свіча.
Нічого не бійся, вже нічого не бійся,
Мусиш подолати цей терновий шлях.
Нічого не бійся, вже нічого не бійся.
Світ погруз в байдужості, ним керує страх.
……………………………………………………………..
ФОТО Лариси Савицької
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу “Вінграновський”
