«Я не знаю, як ми повиживали…»
26 листопада, День пам’яті жертв голодоморів, кожен відзначає по-своєму: хтось бере участь в урочистій ході, хтось запалює свічку, яка своїм вогником розпалить віру й надію у нашому серці, хтось розпитує у очевидців про ті страшні часи, коли радянська влада намагалась вбити дух української нації через тілесні тортури.
Євгенія Бикова в молоді роки
Євгенія Єфремівна Бикова 1938 року народження, жителька с. Троїцьке Вознесенського району Миколаївської області, поділилася з журналістом, як змалечку, коли їй виповнилось 7 рочків, пережила повоєнний голодомор 1945-1946 років.
Як розказує жінка, її батько, що був піхотинцем під час Другої світової та пішки дійшов до Берліну, отримав три кулевих поранення, з війни повернувся в кінці 1945 року. Тож цей рік видався особливо сутужним. Катерина, мама оповідачки з усіх сил билась, щоб прогодувати родину, в якій було аж п’ятеро дітей (на той час небагато, бо ще двоє згоріли в хаті під час пожежі ще до народження героїні).
«Голодували, не було що їсти…Коровою орали на степу, здавали молоко до грама, а нам нічого не було», – розказує жертва голодомору Євгенія. Влада змушувала людей здавати все молоко до краплини, що давала корова. Собі люди не мали права залишати нічого. Якщо хто що намагався залишати собі, справу розглядали у судовому порядку.
«Замість хліба їли “малай” або “мамалигу”. Більше нічого не було. Хліба кришки не було. Ми того хліба не бачили», – розповідає героїня. “Малай” або “мамалигу” – так раніше в селі називали коржики, приготовлені на кукурудзяному борошні і воді. Кукурудзу жорнували на жорнах, які були зроблені з двох великих каменів, і таким чином отримували борошно для несмачних, глевких, але таких цінних коржиків, які в той складний повоєнний час мільйонам врятували життя.
Також люди на селі ходили на річку, ловили “скойок” – молодих жабок – смажили їх і їли. А ще кажуть, що жаб’ячі лапки – це делікатес французького походження.
Був ще на селі такий склад харчів, який називався «кладова». На тому складі працювала сусідка семирічної Євгенії. Іноді сусідка частувала дітей, але не солодощами, як ви було подумали, а шматочками макухи – відходів, що залишаються після виготовлення соняшникової олії та використовуються для годування домашньої худоби. Частувала так, щоб ніхто не бачив. Бо якщо хтось побачить, будуть судити. «Прийдемо додому і так смокчемо…Ой, хай воно не вертається…» – цей шматочок макухи дітям був замість солодощів.
мати Петра Бикова, Оляна (1886-1970)
Коли Єфрем, батько оповідачки, повернуся з війни, пішов працювати до овець. Коли вівця вкочувалась, Єфрем приносив додому новонароджене ягнятко, і потім з нього варили суп. “Коли яка вівця вкотиться і приведе двійняток у слизі…А тато возьме його одне, отой грам смокче – гидко дивиться. А його ще й засудили за те…” – ділиться тяжкими враженнями героїня.
На питання журналіста про гроші, жінка відповіла жартома: “Які гроші, воші тільки були…” Мила тоді не було, тому доводилось мити голову молодим насінням соняшника. Спали діти на голій печі. Топити чим не було, топили “кураєм” – бур’яном. Носили замість взуття «постоли» – саморобне взуття, виготовлене зі шкур теля, вимочених у солоній воді. А одяг ткали з конопель. Саджали вдома коноплі, приносили до річки, мочили у воді, били, а з тих конопель ткали спідниці, сорочки.
«Я помню, як німці увійшли на мотоциклах…І німці нам нічого поганого не робили, а наші, шкуродьори, ще гірше робили, як німці» – згадує героїня.
Подружжя Петро та Євгенія Бикові
Нині покійний чоловік героїні Петро Дорофійович, що застав у трирічному році голодомор 32-33 років, розказував своїй дружині, як представники радянської влади прийшли в їхню хату і відбирали всі запаси зерна та продуктів харчування. А перед цим його мама заховала зерно у дерев’яний «полик» (дерев`яне саморобне ліжко) та сказала дітям лягти й спати на нього. Коли НКВДшники зайшли в хату й почали шукати зерно, нічого не знайшли. А один з них проколов “полик” і побачив пшеницю, але іншим не сказав. Завдяки цьому сім’я і вижила.
Підготувала Ірина Павленко
