Є також кілька творів попередніх видань. В них ви почуєте сповідь митця про любов до рідного краю, коріння і козаків, степ, Південний Буг, природу, як головну лікарку і цілительку людських душ. Попри гіркоту усвідомлення лиха, яке принесла війна, поет наповнює свою творчість вірою та оптимізмом.
Сашко б’ється не лише з ворогом на фронті, але й бореться з кенселінгом – спробами обмежити свободу поетичного слова. Можна по-різному ставитись до окремих жанрів у його творчості, але неможна заперечити, що перед нами – талановитий поет.
Сашко Обрій завжди намагається залишитися собою: щирий, відкритий, іронічний, залюблений у слово, креативний. Він не боїться йти “проти течії”, ігнорувати стереотипи в поезії і свідомості, дивувати сміливими (іноді навіть зухвалими) рішеннями.
Прикладом може послужити вірш «Забронзовів», який працює одразу на кількох рівнях: як самоіронія, як роздуми про посмертну славу і як своєрідний заповіт. Він не намагається бути урочистим, а навпаки, навмисно руйнує пафос, позбавляє поезію фальшивої урочистості. Він показує пам’ятник як знак остаточної втрати живої людини. Вірш містить деякі вульгаризми, що доволі ризикований крок для автора. Але таким прийомом від створює контраст високого і низького.
Родом Сашко з Південноукраїнська, Миколаївщина.
Друзі, обирайте патріотичну, пейзажну, громадянську лірику Сашка Обрія для декламування і створення відеовіршів в рамках проєкту “Бентежні вірші 2026. Збережімо разом поетичний голос воєнного часу та створімо літопис сучасної Миколаївщини!
ГНІЗДЕЧКО З ОПТОВОЛОКНА
Життю укотре починатись,
де йде війна – не дивина.
Ростуть маленькі пташенята
в гніздечку з оптоволокна.
Здавалось, тут найменших шансів
в них на майбутнє не було.
Та в глибині солдатських шанців
їх гріє мамине тепло.
Стрясають вибухи від скидів,
авіабомб та FPV,
але ростуть не боязкими
в гніздечку дзьобики малі.
Гартують пуцьвірінків битви
і береже добро бійців.
Та замість гасел і молитви
з гніздечка лине: “Ців-ців-ців!”
Лягла крута й терниста стежка
через крихкі пташині дні.
Та стукотять малі сердечка
у ритмі грізної борні.
Здається, дням немає ліку,
які ковтнула зла війна,
та хижі виростуть шуліки
в гніздечку з оптоволокна!
© Сашко Обрій.
***
Вечірнє сонце, мов уперше,
підпалить срібло ковили.
Ніхто його не перевершить
в прекрасноплинності хвилин!
Вони пливуть – невловні ниті –
в прощальних променях у смерк.
Вони пливуть – і не спинити
щонічні наступи химер!
А срібло трав позолотіло –
тож мить здорожчала в ціні.
А я в душі на голе тіло
ловлю лиш відблиски сумні,
мов безголовий вкляклий вершник,
самим лиш серцем у траві
молюся сонцю, ніби вперше,
воно ж, на пил мій гонор стерши,
стежки виструнчує криві,
ячить і будить щось в крові!
© Сашко Обрій. Поезія
***
На осонні, уздовж підвіконня,
де бабуся дивилась на світ,
тихо сохне під оком ікони
чебрецевий розкошланий цвіт, –
збирачева невидима праця,
степовий запашистий привіт.
Простяглись рівним шаром в два пальці
сонми сотень невидимих літ.
Наче глипає пращур прабузький,
давній грек, кіммерієць чи скит
крізь рожево-бузкові пелюстки
на покуття святі образки.
А бува, що в духмяному дусі,
як забуду про час і про світ,
позирає на мене бабуся
з килимка чебрецевих суцвіть…
© Сашко Обрій
ЧЕРЕШНІ
Хоча не вщухає розпачливий лемент боїв
й жахає пронизливим гулом зловіщий “Орєшнік”,
я чую: не плачуть – сміються в садках солов’ї!
Я бачу: Вкраїна втопає у цвіті черешень.
Політ через прірву нормальний: крізь пекло – в майбуть,
хоч в тіло землі ця війна надто глибоко в’їлась,
хоч рани нескоро загояться…
очі знайдуть,
як пнеться крізь біди і смерть білоцвітна Вкраїна!
Тілами і вирвами всіяно мінні поля.
Та більш ніж достатньо ми всі в цій війні настраждались!
Хоч душі живі за мерцями нестерпно болять,
розв’язка – близька.
Хай не скаже про це Нострадамус.
Блефує знекровлений ворог букетом з ракет.
Та вкрила іржа смертоносні диявольські квіти.
Над ворогом – бачу – “Орєшнік” завис у піке;
дістав “на горіхи” тиран – жалюгідний лакей.
А що Україна? – Квітчається вишнями й дітьми!
© Сашко Обрій. Поезія 2024
***
А шлях біжить край поля й по спіралі
закручується мушлею в Бишкин.*
Смарагдові прибої різнотрав’я
кошлатяться, збиваючи вершки.
Обаполи лоскоче руки й ноги,
обставши путівець, пахкий буркун.
Не йти в цей дивокрай немає змоги,
тож кроками мандрівку цю друкуй.
На пагорбах стежки гончарним колом
все водять в зачарованій петлі.
Здається, вже не вернешся ніколи
туди, де майорить на темнім тлі
то біла, то зелена, то блакитна,
далека плямка хати десь внизу.
І марно блискотять на сонці вікна
тобі, котрий блукальці-капці взув…
© Сашко Обрій
* Верхній Бишкин – село на Харківщині.
БАТЬКО
Тільки-но у спогади порину,
бачу як у час пташиний, ранній
батько мій, присівши на хмарину,
жити залишивсь навіки в травні.
Був на двох і пуд гіркої солі,
й миті щасть, хоча й частіше – важкість,
та тепер в досвітній час безсонний
тато мій приходить в тілі пташки.
То розкаже щось про вічні весни,
то зацвірінчить, то защебече.
Потім в повен зріст,
чомсь – мій ровесник,
батько вдаль у хмарі мчить по плечі.
© Сашко Обрій
РОЖЕВИЙ ДЕРЕВІЙ
Ущух у серці буревій.
Там – тимчасова гладь.
Цвіте рожевий деревій
на екзотичний лад.
З тонких мережив пелюсток –
барвистий діафільм.
Не перевершить вже ніхто
у цьому деревій.
Гуде бджолиний водевіль
в квітучих кронах лип.
Втім, зберігає деревій
незмінний звіку лик.
Цілющі соки у квітках
і свій гламурний шарм
нестиме й далі у віках
крізь галактичний шал.
Не віриш? Спробуй – перевір
таймлапсом поколінь.
І здоровій, як деревій,
якщо тобі не лінь.
Якщо запал у серці є,
суспільству виклик кинь:
стань сам собі деревієм –
рожевим і гірким!
© Сашко Обрій
ВЕРБОВІ КОТИКИ
Куди ви сонце знову котите? –
Але німують небеса…
А над ставком вербові котики
цвітуть, мов я до себе сам.
Під дубом голим і покрученим
мурчить квітневий верболіз,
немов убрався на заручини!
Тому і цвітом весь обріс.
А сонце гріє спину вечора,
ставкове плесо й голий дуб,
хмарки, що густо, по-овечому
повзуть-куняють на ходу.
І, щоб природу заохотити,
тепло вночі побуде ще…
А втома дня з вербових котиків
медовим золотом тече…
© Сашко Обрій
БУЗИНОВИЙ КНЯЗЬ
Пташиний вихор наді мною
у небо червня раптом знявсь –
то на сопілці бузиновій
грав молодий і статний князь.
Вмить сонні балочки-мовчунки
зашепотіли: “Йде вже! Йде!”
І було видно й було чути,
як дивувавсь зухвальцю день.
Прочуняв, скрикнув, стрепенувся:
“Що за бешкетник? Де він взявсь?
Бодай його обсіла гусінь!
Він – самозванець, а не князь!
Усю пташину й комашину
у час досвітній побудив.
Це не нахабство – це вершина
моїх терпінь! Ходи сюди!”
Палючим сонцем князя вшкварив.
Дощем залив-нагородив.
Та знов розцвів, заврунивсь, гарний
бузковогрудий молодик!
Зачарував джмелів і трави,
птахів і равликів, мурах.
І здався день, кашкет поправив:
“Таки він – князь! Бузковий маг!”
І вже до вечора не пікав.
Кущі ж обсіли горобці.
Все стало вухом.
Лиш сопілка
цвіла у князевій руці.
© Сашко Обрій
***
Міси багно грудневе в берцях Збройних Сил
під зле матюччя добровільних примусовців.
Його так само хтось до тебе тут місив.
І після тебе хтось міситиме під сонцем…
У сіре небо витріщаються харчки
у безнадійній безнадії щось змінити.
Давно скінчились добровольці, ну а ти –
мізерна решта, що життя несе, мов мито.
З тобою сотні й тисячі життів
сповзають тихо у війни голодне жерло.
З них всяк пожити ще у радості б хотів…
А скільки вже за рідний шмат землі померло?
Та хто зупинить цей зловісний маховик,
що нас підточує, немов кар’єрний ротор?
Ще скільки міст, життів, земель пірне нових
страшній війні до ненажерливого рота?
Сам Бог не зна… А час сплива в жахливім сні,
де кожен день зроста, мов чек, на кілька центів.
Допоки міситься гливке багно і сніг,
лунають стрільби й молитви в навчальнім центрі…
© Сашко Обрій. Поезія
***
Напнув на плечі сірячину
старий і мудрий дідо Гард.
Довкола – день.
Та тінь вечірню
на скелі стелять пера хмар.
А Гард на грудях гріє шрами,
що в ханських землях наросли.
А далі знов настане ранок.
Круки злетяться, мов посли.
І, мов шаблі, об міць гранітів
пів дня гостритимуть дзьоби.
А Гард круків і не помітить,
пірнувши в сон минулих битв.
І тільки скрики сірих чапель
над сивим Пугачем* умить
його розбудять – день стрічати –
і ніби знову не болить…
Ні, що було, ні те, що буде
в смерканні юних поколінь,
ні днів химерні халабуди,
що знов обернуться на тлін.
А він стоїть, мільйоннолітній,
лиш легіон вітрів і злив
йому з часів палеоліту
орлиний профіль надкришив.
А він мовчить: бо що казати?
По що? Для кого? – Вичах ген…
Хіба тобі лишень, козаче,
він прошепоче чи прокряче
нікчемні залишки легенд…
Крізь шум брояк**:
– Краа! Краа!..
Ген-ген…
© Сашко Обрій. Поезія. 16 липня 2025 р.
* Пугач – козацька скеля в урочищі Гард на Миколаївщині.
** Брояки (діал.) – річкові пороги або перекати на Побужжі та Подністров’ї.
***
Дерева з селами тікають…
Чи я на потязі від них?
А угорі небесна ткаля
із хмари тче пухкий рушник.
Махають хусточками села
і проводжають потяг мій.
Від того настрій мій – веселий.
Від того світ мій повен мрій.
І знов співає серце птахом,
що в нас попереду ще все!
Що вже позаду всі атаки
й до щастя човник нас несе!
І раптом легшим, ніж пір’їна
стає це літо, й тлінна плоть…
І так на серці українно!
Й це не забрати, не збороть!
Це в моїм серці, мов печатка.
Фільмує потяг далі. Й ось
стрибають з кізками дівчатка
на пасовиську, між колось.
Вагони мчать все далі й далі,
старий прогортуючи кадр.
Ось крутить радісно педалі
малий хлопчак під спів цикад.
І знов міста, і села, села,
все більше сміху й менш – плачів.
І вдача мчить мене весела
на крилах в світлу далечінь!
© Сашко Обрій. Поезія
Розбита хата
Злетіли шиби. Впав димар.
Дах перехнябивсь. Вмерла тиша.
Давно господарів нема.
Та хто тепер про це напише?
Як підсвітив нічну пітьму
й застряг у хаті хвіст ракети.
Як зойкнув, тріснувши, підмур
у небо, КАБами розтерте.
Як розлетівсь на пил саман
і хата – зліпок з позачасся –
зосталась зяяти сама
скелетом ветхого каркасу…
Слідкує вдень і уночі
за перехожими постійно.
Тамує схлипи і плачі,
що розпливлись слізьми по стінах.
Розбита хата – півбіди…
Та де ж тепер розбиті долі?
Вже й сіл німуючі сліди
війна розвіяла по полю…
І скільки їх тепер, німих,
таких хатин по Україні?
І скільки ще життів людських
ножі війни перекроїли?
Зчорніла хата у золі
і перехнябилась ще дужче…
Та є щось в ній, у цій землі,
непереможне, невмируще!
Тож віра житиме у те,
хоч в цій війні й не видно броду,
що знов крізь хату проросте
життя, крислате і густе,
новітнім паростком свободи!
© Сашко Обрій
У ПОЛОНІ ПОЛОНИН
Край пташино-комашиний.
Рай з ромашок і люцерн.
Бузковіють конюшина
з нерозлучним чебрецем.
Тлом смарагдових мережив
хтось мій зір заполонив,
крадькома за мною стежить
зі смерек і з полонин.
Хтось прозорий, невловимий
вибухає в скринях скронь.
Ось він зник, а ось він виник,
сполошив верхівки крон.
В простір рунами зашитий
і в гуцульські килими,
він воліє залишитись
соколиними крильми,
шумом дикого потоку,
співом вранішніх пташат,
кількома рядками хоку
він штовхає водоспад.
Я за ним вже трішки скучив.
Чую – з річкою – крізь сон –
підвісним містком скрипучим
він співає в унісон.
На горі щодня корівок
пасовиськами веде
Дух Гуцульський… Певно, мрійник,
має серце молоде.
Пурхнув потайки між китиць.
Хтозна… Може якось з ним
я захочу залишитись
у полоні полонин?..
© Сашко Обрій. Поезія
Ласкаво просимо любителів поезії долучитися до проєкту “Бентежні вірші 2026. Миколаївщина” з віршами Сашка Обрія (Кучеренко)
Попередні публікації про Сашка Обрія за посиланням:
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
