Біографію 28-річного Максима Сенькова не можна назвати якоюсь особливою – звичайний миколаївський хлопець народився, ріс, вчився і працював в місті корабелів.
Коли вперше “запахло війною”, Максим, на той час вже мавший досвід служби в армії (у морській піхоті), прийшов до військкомату: “Прошу вважати мене добровольцем …”
Так він потрапив на Широколанівський полігон, а звідти – до 92-ї харківської бригади, що встигла вже побувати в колотнечі.
Взагалі, в 92-й служило багато миколаївців.
– З самого полігону, ми – миколаївські, – вирішили триматися разом. Коли приїхав “покупець” (так на армійському жаргоні називають офіцерів, які будуть супроводжувати відібраний у військкоматі або учебці молодняк, – прим. авт.), Ми так разом і поїхали в частину. А за кілька днів були вже в околицях міста Щастя, в Луганській області.
Це тільки здається, що Луганщина не часто-густо зявляється у військових зведеннях – все-таки по Донецькому та Маріупольському напрямах російсько-терористичні війська “працювали” жорсткіше. Але про протистояння на лінії розмежування, яка в Луганській області проходить по Сіверському Донцю, про Станицю Луганську, місті Щастя і Луганську ТЕС говорять хіба що не щодня.
– Воював, в цілому, більше року. Всяке було … І хвилини затишшя, і обстріли по 4-5 годин без передиху, коли не знаєш куди подітися. Багато ми допомагали місцевим, особливо харчами. І це незважаючи на те, що десь відсотків п’ятдесят населення, дивилися на нас, як «Ленін на буржуазію» – з неприхованою злістю і неприязню.
Чотири місяці після боїв Максим просидів вдома, а потім … занудьгував і підписав новий контракт, але потрапив уже не в рідну 92-ю, а в 57-му окрему мотопіхотну бригаду.
– Коли ти повертаєшся з місць, де люди розуміють один одного з півпогляду і півслова, де нерви на межі і все чорно-біле, в “великий світ”, адаптуватися до нього вкрай складно. У мирному життя я абсолютно не міг себе знайти. Дратувала безтурботна тиша, вічно чимось незадоволені люди, призабута робота. Тому вирішив повернутися в армію. Ми стояли в районі Мар’їнки. Звичайно, це не Луганщина, тут “гаряче”, але тим не менш, стало спокійніше, ніж в перший рік конфлікту. Влітку 2018 го повернувся додому остаточно.
Чому люди повертаються назад, в монохромний світ війни? Чому тягне туди, де почуття загострені, а нерви – як зведений на бойовий взвод курок?
– Я і сам не знаю … Напевно, один з факторів – адреналін. Це затягує. Я коли повернувся додому, і на дельтаплані політав, і на рафтинг зганяв – не вистачало гостроти відчуттів. Після другого “дембеля” втягування в життя пройшло спокійніше. Але це напевно і тому, що вирішив зайнятися пристроєм особистого життя.
Проблема і в тому, що молоді ветерани елементарно не можуть знайти собі місце в мирному житті. А військовим серед своїх завжди легше. Навіть тим, хто з інвалідністю.
– Багато ветеранів скаржаться на поганий сон … Я теж дуже погано сплю після бойових дій. І автомобіль став такою собі “віддушиною” в цьому. Зараз, крім основної роботи в порту (Максим працює на Ніка-Тере), я ще й підробляю нічним таксистом – все-одно вдома заснути не виходить. А взагалі, я вважаю, що молодим людям, які пройшли АТО, треба будь за що знайти самих себе, зайнятися чимось, захопитися, знаходити точки дотику з зовнішнім світом. Принаймні у мене це вийшло.
