Юнак з Миколаєва, який пройшов за конкурсом в п’ять медичних університетів України, розповів про непростий шлях до мрії

Студент-медик – випускник Миколаївського базового медичного коледжу, який влітку пройшов за конкурсом відразу в п’ять медичних університетів України, розповів про непростий шлях до мрії 

Сьогодні двадцятирічний миколаївець Василь Заміхановскій – першокурсник Запорізького державного медичного університету. У 2020 році хлопець з відзнакою тільки закінчив медколледж, проте вже мав три роки медичного стажу. Трудову діяльність розпочав у 16 ​​років санітаром, і до закінчення навчання поєднував роботу. 

Влітку в 1-й міській лікарні Миколаєва в екстреному порядку відкрилося ковідне відділення. У його перші дні відчувалась гостра нестача медпрацівників. Дізнавшись про це, Василь, тільки-тільки отримавши диплом «медична сестра», написав заяву на вакантну посаду «медбрат». Так ми з ним і «познайомилися»: у лікарні… 

Хлопця на зміні не можна було не помітити. По-перше, на цій «сестринської роботі» він один чоловік. По-друге, був дуже відкритим, уважним, чуйним. До хворого у нього завжди знаходилися слова підтримки – теплі, сердечні. І водночас, він завжди був особливо пунктуальним: лікарські призначення виконував чітко, злагоджено. Запам’яталося, як нова сусідка по ліжку, якій він робив ін’єкцію, запитала:

 – Як же до тебе звертатися, синку? 

– Я Василь, батьки дали мені це рідкісне в наш час ім’я на честь дідуся, але ви можете звати мене Вася, адже я не такий ще старий, мені поки немає і двадцяти… 

Та майже усі зверталися до нього «Вася… Василько…»

Відділення дуже важке. На зміні сестрички постові, маніпуляційні. У кожного хворого за добу – від двох до чотирьох тривалих крапельниць, які потрібно заправляти ліками одне за іншим, стежити … В усіх висока температура. Крім крапельниць, уколів за зміну енну кількість разів потрібно підійти до хворої на ковід людини – виміряти сатурацію, тиск, температуру. І, тим не менше, якимось чином Василь завжди уникав суєти, залишався зібраним, спокійним. Ця постійна присутність виключно позитивної людини в якійсь мірі також наближала наше одужання… 

Запам’яталося його останнє перед моєю випискою чергування. Був кінець літа, навіть під ранок за вікном уже стояла неймовірна задуха, коли в кінці 24-годинної зміни захисні «протиковідні костюми» медиків стають для них справжнісіньким випробуванням – вологими від поту і фізичного виснаження. 

Одна з жінок в нашій палаті, до якої він зайшов, щоб повторно вимірювати сатурацію, чомусь добродушно запитала: 

– Хоч на вихідні відпочинеш, напевно, поїдеш з друзями на море?

 – Ні, я запланував для себе «повний локдаун» в домашній обстановці. Так треба. У понеділок буду здавати кров – я донор, з 18-ти років регулярно здаю кров. Як медик знаю, що перед цією «процедурою» організму краще повноцінно відпочити. 

Виявляється, півтора роки тому одному з його друзів потрібна була кров. Василь дізнався про це від спільних знайомих в соцмережах. І вже на ранок всі дружно домовилися прийти на станцію переливання крові.

 – Цей випадок розкрив мені очі, наскільки для когось у цьому світі важливо, якщо я буду здавати кров. Друга благополучно вилікували. А я для себе вирішив, буду донором і надалі. Адже чому я не повинен так само допомогти і будь-якій іншій людині, якій потрібна моя допомога? – з певними нотками здивування, відповів нам юнак. 

Його слова приємно зачепили за живе… Я чимало спілкуюся з молоддю, серед якої є чимало досить харизматичних, талановитих молодих людей, наділених особливим покликанням до конкретної сфери діяльності. Зазвичай з широкого кола більшості їх виділяє чітка змістовність у спілкуванні. Зокрема, як у цього хлопця. У його кожній фразі, відкритій і простій, відчуваєш відповідальність за вчинки. Усім своїм формулюванням він надає конкретну мотивацію. Як у журналіста, у мене виникло щире бажання взнати його поближче, як тільки після лікарні повернуся до звичного життя…

*** 

І така зустріч з Василем Заміхановським відбулася. Незважаючи на те, що для нього це інтерв’ю було перше в житті, він вів себе так само щиро і природно, як і під час роботи. 

Розповів, що про професію лікаря мріяв з дитинства. Після першого курсу коледжу на канікулах влаштувався санітаром в хірургічне відділення ЛШМД. Просто вирішив «ближче познайомитися з хірургією», як це мені пояснив. Думав, попрацює тимчасово. Але вже після перших чергувань його тягнуло до лікарні як магнітом. І так до закінчення навчання студент-відмінник постійно працював (на останніх курсах коледжу його перевели на посаду медбрата). 

Отримавши диплом, подав документи в п’ять медичних вузів, сподіваючись, що десь пощастить. Чекаючи результатів, продовжував працювати, допускаючи, що може не пройти по конкурсу, і тоді все одно залишається робота. І раптом один за одним посипалися повідомлення про його зарахування на навчання. 

Бажання стати студентом медичного університету було настільки сильним, що після першого повідомлення він навіть телефонував у приймальну комісію, чи це не помилка… 

Такий шлях до мрії вражає. Адже в наш час не так вже багато зустрічається подібних історій. Бо далеко не кожен, хто вступає в медичні вузи, здатний з 16-ти років перевіряти своє покликання миттям підлог в лікарняних коридорах, доглядом за тяжкохворими пацієнтами, прибиранням суден у палатах, пересуванням хворих на візках і т.п. 

У цього молодого юнака багато чого заслуговує на повагу. 

– Чому обрав медицину, – риторично повторив моє запитання. – З самого дитинства мене цікавила ця професія як еталон чогось хорошого у нашому світі. Мої батьки – медики. Одного разу (мені тоді було років десять), я вирішив подивитися, що таке медицина – просто з дитячої допитливості. Я звернув увагу, що до мами в кабінет постійно заходять люди і просять її допомоги, а мама всім допомагає, щось радить, пише рецепти. І як дитина, я зробив для себе висновок, що це дуже важлива професія. Я із задоволенням читав медичну літературу, якої в нашому домі завжди було багато. Мене завжди цікавило чому, припустимо, рука може вивертатися тільки з одного боку, чому з віком змінюється колір волосся – вони стають сивими, чому у всіх людей на землі різний голос…

Тож після 9 класу прийняв самостійне рішення: мені потрібно піти в медичний коледж, подивитися, що таке медицина з середини, а також випробувати себе. Якби у мене нічого не вийшло, я б особливо не хвилювався – через два роки, отримавши в коледжі атестат зрілості, пішов би в іншу професію. А оскільки у мене все вийшло, я не сумніваюся, що медицина – саме моя професія. 

На запитання, чи важко було вчитися в коледжі, адже досягти диплома з відзнакою – це щось значить, – почула у відповідь: «Мені просто було цікаво вчитися! Ти повністю занурюєшся в нові предмети, і знання як би самі собою залітають в голову…». 

***

 – Василю, що саме мотивувало тебе піти працювати в такому ранньому віці, – коли ще не було і 17-ти років?

– Цікавість! Я прийняв для себе рішення дізнатися про нашу галузь не тільки з підручників, а й на практиці. Мама особливо мене не відмовляла, сподіваючись, що мій досвід на «посаді санітара» визначать перші кілька чергувань. Але я сам розумів: мені це потрібно, робота санітара – це звичайна робота, без якої не існує лікарень. Я повинен її опанувати, щоб потім як лікар розуміти і завжди цінувати працю наших санітарочек … 

– Якою була твоя перша доба у Лікарні швидкої медичної допомоги?

– Нам привезли чоловіка – важке поранення в лівий шлуночок серця. Приблизно близько другої години ночі. Я чітко це пам’ятаю. Везли його здалеку. Та оскільки через лівий шлуночок йде найбільший потік крові – врятувати його просто не було шансів. А операційна бригада за його життя боролася до останнього. 

Які почуття, запитуєте? Це був шок. Я вперше побачив величезний відчай на обличчях досвідчених хірургів – пік емоційного напруження всієї бригади. І водночас, це чергування дало зрозуміти, що не завжди від досвіду, старань залежатиме, чи зможе лікар врятувати людину. Є ситуації, коли це просто неможливо, тому що, це в принципі неможливо. 

Після чергування приходжу додому, і перше, що мені каже мама: «Ну і як? ..». 

Відповідаю як є. А мама: «І що думаєш з цього приводу? Ставимо крапку? Розвіялись ілюзії про «білосніжні комірці медиків»? 

Я відповів: «Подивимося …» 

На той момент нас в операційній було чоловік 15. Два операційні столи. Можете собі уявити цей пік емоційного напруження. А по-друге, коли ти бачиш начебто багато народу, і всі допомагають, бачиш злагодженість в їх роботі, і тому до останнього віриш, що хворому допоможуть, – але в результаті виявляється все дарма, – це величезне потрясіння. Для мене ще й тому, що я раптом разом з усіма відчув неймовірну досаду, необхідність прийняття спільної безвиході…

Смерть пацієнта для лікаря це завжди шок. До цього ніколи не можна звикнути, що б із цього приводу не говорили дилетанти … Багато хто вважає, що у хірургів свій цвинтар, що у хірургів кам’яне серце. Це не так. На зовнішній вигляд хірурги не можуть це показувати, але повірте, вони кожен раз всередині трішки згоряють. І кожен раз в собі вони повинні це перемогти, продуктивно заглушити професійний відчай, щоб завжди володіти собою, приймати правильні рішення. Хірургія – найбільш виснажлива в медицині професія. Фізично і емоційно… 

На даний момент я студент-першокурсник. І не зважаючи на увесь тягар праці хірурга, планую ним стати. Попереду – тривале навчання. І якщо навіть виберу іншу спеціальність, – надалі завжди буду особливо поважати і цінувати цей нелегкий хліб своїх колег-хірургів.

 – Зараз всі говорять про медицину. Це дуже актуальні, популярні розмови … 

– Так, це дуже актуально – обговорювати лікарів, робити їх заручниками свого невігластва, зловживання правилами здорового способу життя, відчайдушності.

Спосіб життя більшості українців – роками гробити своє здоров’я, а потім дорікати лікарям, що вони не вміють чинити чудо – повертати молодість, сили, наснаги … 

У нас дуже досвідчені, грамотні лікарі. Але звертатися до них потрібно вчасно, не запускати хворобу до хронічного стану. До внутрішнього ресурсу організму кожен повинен ставитися вимогливо, дбайливо. Найголовніше – багато ходити, вести здоровий спосіб життя, своєчасно харчуватися, не зловживати спиртним, не курити. Потрібно вміти вчасно відновлювати свої сили – правильно відпочивати, радіти. Не обов’язково чекати мільйон в лотерею. Адже якщо захотіти, можна радіти навіть дрібницям…

Люди повинні регулярно звертатися до свого сімейного лікаря: вимірювати тиск, робити загальний аналіз крові, радитися з приводу якихось найперших нездужань. 

Я – представник молоді, і мені теж не чужі яскраві емоції, враження. Але це в корені неправильно так проводити вихідні, як дозволяє собі більшість моїх ровесників. Мовляв, я весь тиждень працював, маю право провести вихідні на природі з шашличками, з енною кількістю пива на березі річки. Звідки візьметься здоров’я після такого відпочинку? Хочете на природу – сідайте на велосипеди, їдьте в ліс, йдіть купатися, ловите рибу, організовуйте сімейні пішохідні екскурсії … І будете здорові – до ста років! 

Важливо кожному знайти своє! Знайти час на спорт, на людське спілкування, і завжди слідувати здоровому глузду. 

– Василь, яким попереду бачиться ваше життя? 

– Дуже цікавим! Якщо людина вирішила піти в медицину – це програма на все життя. З усіх професій саме медики з настанням пенсійного віку не йдуть з роботи. А чому? Тому що вони не знають як можна жити, якщо ти не будеш допомагати людям…

 Інтерв’ю взяла Олександра Ментель, журналіст.