Холодним зимовим днем, 5 грудня 1942 року, на Базарній площі в Миколаєві були страчені двоє хлопчаків- Вітя Хоменко та Шура Кобер.Такі несхожі один на одного хлопчики – мрійливий юнак Шура Кобер та шибеник Вітя Хоменко не були друзями, їх познайомила війна.
У Шури вгадувалась тонка поетична натура. Вечорами з будинку сім’ї Кобер часто лунали звуки скрипки. Це грав Шура. Сім’я Кобер була музичною. Грали і батько, і брат. Але коли скрипку брав Шура, здавалося, що вона співала по-особливому, ніжно та мрійливо. Дехто навіть пророкував хлопцеві блискуче музичне майбутнє.
З малих років у Віті Хоменка виявився надзвичайно твердий, стійкий і прямий характер. Цей кремезний світловолосий хлопчик із незмінними іскорками веселощів у живих очах мав неабиякі здібності, дивував оточуючих своєю начитаністю.
Ровесники запам’ятали його рухливим, непосидючим. Він захоплювався плаванням, мріяв стати моряком. Бувало, цілими днями пропадав на річці. Мало хто з його ровесників стрибав із самого верху вежі в Яхт-клубі. А для Віті це не складало особливих труднощів. З товаришами-сміливцями він перепливав Інгул по кілька разів поспіль, запливав далеко за середину широкого Бугу. Вітя навчався у школі №5. Навчався добре, але з усіх предметів найбільше любив математику та німецьку мову.
17 серпня 1941 року фашисти увійшли до Миколаєва. Почалася німецько-фашистська окупація. Усі навчальні заклади були закриті.
Ще до вступу до підпільної організації хлопці, хто як міг, боролися із ворогом. Шура Кобер із товаришами виявив кабель зв’язку великого перетину, який був підвішений до стовпів у напрямку військового аеродрому. У глухому місці друзі вирубали кабель на прольоті між двома стовпами і кинули його в річку. Хлопчика часто можна було бачити на вулицях міста, особливо в районі Темвода, де гітлерівці організували концтабір для радянських військовополонених «Шталаг-364».
В окупованому Миколаєві це було найстрашніше місце. Хоча б шматком хліба та кількома картоплинами Шура та інші мешканці міста намагалися допомогти приреченим.
На хлопчика звернули увагу миколаївські підпільники. Йому доручили виглядати у Миколаєві розташування військових об’єктів, уточнювати дислокацію ворожих частин. Хлопчик годинами просиджував десь у потайному містечку біля складу боєприпасів чи казарми, а потім повідомляв про свої спостереження.
Вітя Хоменко з приходом німців посерйознішав.
Він спочатку цілими днями не виходив із дому. А потім щодня почав десь пропадати. Він ходив містом і таємно зривав німецькі накази. Він змайстрував саморобний радіоприймач. Дотримуючись суворої конспірації, слухав зведення Совінформбюро про становище на фронтах. Тут же їх переписував і потім поширював містом та навколишніми селами.
Прагнучи глибше проникнути у гітлерівське військове середовище, Вітя Хоменко влаштовується учнем на кухню німецького польового шпиталю. Своєю старанністю, вправністю та непоганим знанням німецької мови він швидко завойовує довіру німців. Йому дозволяють спілкуватися з пораненими німецькими солдатами, що прибули з фронту.
Поранені фриці вголос діляться нерадісними фронтовими враженнями і нерідко між двома прокльонами за адресою божевільного фюрера називають номери частин та з’єднань, хваляться знанням прізвищ своїх генералів та офіцерів, і звичайно, не замовчують понесені втрати. Вітя все запам’ятовує та ретельно записує. Вітя вступає до лав миколаївського підпілля. Його переводять у гестапівську офіцерську їдальню «Ост».
Вітя виявився спритним та відважним розвідником. Він старанно працював у їдальні «Ост», йому часто доручали роботу кур’єра, тому через його руки проходили важливі документи. Перш ніж рознести пакети за вказаними адресами, Вітя доставляв їх до штабу підпілля. Якось у його руки потрапили дуже секретні відомості, які було вирішено негайно переправити до Москви.
На виконання складного завдання у підпільній організації обрали Шуру Кобера, а його напарником став Вітя Хоменко. Підліткам треба було перейти лінію фронту. Рано вранці хлопці пішли з конспіративної квартири. В руках у Шури Кобера була проста бамбукова паличка, в якій були заховані тоненькі листочки з шифруванням (список міських конспіративних квартир, відомості про підпільників, прохання допомогти вибухівкою, зброєю, апаратурою, агітлітературою).
Щоб без проблем піти з міста сказали, що підуть у село міняти речі на хліб.
Дорога була довгою та важкою. Хлопці йшли пішки, під’їжджали на попутках, сідали у німецькі ешелони. Для ворожих патрулів та поліцаїв були вигадані правдоподібні історії. Так і йшли вони на схід, несучи в руках «чарівну» паличку.
17 серпня 1942 року Шура і Вітя перепливали на старому човні річку Кубань (в районі міста Краснодар), посудина затонула, і хлопчики дісталися берега водою. Після цього вони потрапили у розташування Радянської Армії.
На світанку юних розвідників направили до штабу Закавказького фронту. 27 серпня 1942р. хлопців доставили військовим літаком із Тбілісі до Москви. Вони передали командуванню секретні документи.
А вже 9 жовтня 1942 року Шура Кобер, Вітя Хоменко та радистка разом із вантажем боєприпасів, зброї, радіопередавачем, літературою, апаратом для друкування листівок, на парашутах спустилися у Ново-Одеському районі. За кілька днів вони були вдома, у рідному Миколаєві.
На жаль, за час відсутності хлопців, до підпільної організації проникнув зрадник. Почалися арешти. Наприкінці листопада гестапо заарештувало Шуру Кобера та Вітю Хоменка
Хлопчиків катували десять днів і ночей. Але вони нічого не розповіли ворогам.
А вранці 5 грудня 1942 року на Базарній площі в Миколаєві стали споруджувати шибеницю. Опівдні привезли десятьох засуджених на смерть. Разом із дорослими піднялися на високий поміст два хлопці.
Фашисти зігнали на площу багато людей. Плакали діти, голосили жінки. А наступного ранку біля шибениці виявили квіти та листівку, написану великими літерами:
СЛАВА ЮНИМ ГЕРОЯМ!
Минуло 79 років.
У 1959 році, в Миколаєві Віті Хоменку та Шурі Коберу поставлено пам’ятник, збудований на кошти, зібрані школярами з усієї України.
І лише у 1965 році, через двадцять років, після закінчення війни Шура Кобер та Вітя Хоменко були нагороджені Орденом Вітчизняної війни першого ступеня (посмертно).
Після багатьох десятиліть з часу тих подій залишається маса питань, які приховувала радянська влада. Дуже складно отримати відповідь на запитання, кому з московських генералів прийшла на думку ідея відправити двох дітей у тил ворога, прирікаючи їх на смерть? Невже їм не знайшлося місця у військовому училищі? І чому тільки через двадцять років після війни, з ніг до голови обвішані орденами генерали, спромоглися нагородити посмертно юних героїв?
Ми часто повторюємо: “Ніхто не забут і ніщо не забуто”.
Але ще краще сказав американський філософ Джордж Сантаяна: “Той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений на те, щоб пережити його знову”Вітя Хоменко та Шура Кобер віддали свої життя за визволення України від німецько-фашистських загарбників. До речі, і вікіпедія вказує їхнє місце смерті- Миколаїв- Україна. Завдання нас, що нині живуть, зберегти пам’ять про них на віки. Хочеться сподіватися, що ця публікація не залишиться непоміченою та патріотичні організації виступлять з ініціативою про присвоєння звання Героя України (посмертно) двом нашим юним Героям. Навіть через вісімдесят років справедливість має бути відновлена!
М.Гаранін
