Влітку 2023 року у селі Кримка відбулася зустріч співробітників Бібліотеки-музею Миколи Вінграновського з Лідією Іванівною Пташинською, двоюрідною сестрою митця. Лідія Іванівна зустріла нас гостинно і привітно. Ми сиділи за просторим столом у затишному подвір’ї, у затінку розкішного листя того самого винограду, під яким колись так любив працювати і відпочивати Микола Степанович… Слухали спогади Лідії Іванівни, Ольги Коломієць, Валентини Кулачинської, Наталії Володимирівни Пташинської і намагалися не пропустити жодного слова. Ми відчували, що саме тут, у цьому затишному обійсті оживають сторінки тієї книги життя, яку зберігав у своєму серці наш український геній – Микола Вінграновський.
ЛІДІЯ ІВАНІВНА ПРО МАНЮНЮ
Що вам ще розказати про конячку? Ходили разом з Павліком, вибирали. Коля мені дав гроші. А я вже точно не пам’ятаю, скільки за ту конячку віддала. Купила, назвала Зорькою, воспитувала її, але вона така була, літала так само як я… Що я літала, що та коняка. А на своїй конячці я їздила 14 років, працювала на ній, молоко збирала. Коля мою конячку дуже любив, особливо йому подобалося ім’я Манюня. Манюня – то моя коняка. А його коняка звалася Зорька. Їздили ми Манюнею, бо Зорькою не можна було їздити. Тільки Павло, мій син, міг нею їздити. Вона вилітала пулею з тим возом, з тим Павлом. Села Катеринку, Кримку облітає нею, аж тоді вона заспокоювалась.
Манюнею їздили по селах: Катеринка, Кримка, Кумари, Каламеєвка, Петрівка. Особливо любив Микола полями подорожувати: де жито, де ячмінь, де пшениця. Не так любив ліс, як поля. Коли приїхала сюди його дружина Леся, то просто оніміла, як побачила нашу природу. Каже: так от чому Микола так любить ці краї!
Ось так їздили полями, повз Скіфських могил проїжджали. Якось ми на одній з них закопали хрест, а його через рік вкрали. То відтоді приїдемо, посидимо на тій могилі, і далі мандрувати: Лідо, поїхали!
(Наспівує «думи мої, думи мої……») Микола співав цю пісню! Грім гримів, коли він співав! А коли читав вірші, то чути було як муха летіла. Досі його голос чую. Ми з Миколою часто співали під час мандрівок на возі.
ПРО ДИТЯЧІ РОКИ
Велика була родина Кулачинських, моїх батьків. Через кожних 2 роки батьки мали дитину: 1935, 36, 37, 42, 44 роки народження. Двоє дітей померли зовсім маленькими під час голодомору 1933 року. Один брат загинув на війні. Знаю, що батьки їздили у 30-х роках на Сахалін, а причини такої далекої поїздки – не знаю. Може вислали їх, може від голоду рятувалися… Я не розпитувала.
Я була така, що хоч води напийся і кружку закинь. Не знаю, в кого це я така!
Ну в нас бабка була така швидка, завжди бігом. Але вона була дуже добра і спокійна. А я – вітер. Мама як упіймає за руку і веде мене в сарай: в одній руці я, в другій сокира. Голову відрубаю, каже! Усі плачуть, ідуть за мною, а я сміюся. Думаю, чого вони плачуть? Ніхто не був такий, ось таке чудо! Льоня був спокійний, Кузьму – взагалі не чути було, Славка теж і Галя, а Стасік то вобще…
А Микола був добрий. Дуже добрий був. Гралися, ми в ловітки, на грушках один другого доганяли. Коло баби Гані груша росла. Як спиляли ту грушу, він просто приїхав і плакав. Є фото, на тій груші Стасік сидить, самий менший. Помер у 42 роки.
Оля Коломієць: «Я знаю, тато приїжджав у Кумари. Для нього найцікавіше, це був Кузьма, ставок, груша, й тітка Ганя. Так і казав: Їду у Кримку – до Ліди, у Кумари до Кузьми (він казав на Кузьму – Казьо). Груша в кінці города була у Кумарах. Тепер тільки стежка залишилася. Хто там живе тепер? Купили люди, жінка виїхали у Польщу з дітьми, а чоловік воює. У нас в Кумарах усі поляки, рідко зустрінеш українське прізвище.
ПРО БАБУНЮ
Бабуня по мамі – Євдокія приїхала сюди сама, без чоловіка. Ми про діда нічого не чули. Жила бабуня у нас якийсь час. Батькова бабуня теж жила з нами, але потім з дочкою поїхала в Польщу. Спочатку її чоловік Збуцький виїхав у Польщу, а потім він забрав родину і бабуня теж туди поїхала. Там її й поховали. Батько мій говорив, писав польською. Бабуня теж. Вчили нас по-польськи говорити молитися, співати. (Лідія Іванівна співає польську пісню, схожу на молитву: … сина єденего Бога правдівего, Бога правдівего…) Років три чи чотири було, як мене навчили цієї пісні. Батько був контужений на фронті, друга група інвалідності. А про Степана не знаю, не чула.
ПРО БАШТАН
Дині, насіння яких привіз Микола Степанович з Америки у 90-ї роки, вродили гарно. Роздавали їх направо і наліво. А кабак був як пів машини. 2 роки займалися землею, потім покинули. Микола любив баштан… геть і ночував на баштані у куріні. Стелив кожуха, а під голову я йому давала велику пухову подушку.
А ще, їздив в лісництво до єгера Івана Коцюбинського, щоб поспілкуватися, скуштувати тушкованої дичини. Коцюбинський готував її за особливим єгерським рецептом. На «Бобику» (так називали автівку УАЗ 469) їздили лісовими угіддями.
Кримка, 2023 рік
Записала Н. Терещенко, голова художньої ради Артхабу “Вінграновський”
