Шанувальники творчості Вінграновського добре знають вірш «Жоржина», адже він належить до так званих творів-визитівок видатного майстра філософської та медитативної лірики. У своїх поезіях Микола Вінграновський використовував олюднену символіку природи. Сьогодні мова піде про «Жоржину» не лише у контексті творчості поета, але й у контексті виразних штрихів барвистої біографії автора…
Про приятелювання з Миколою Вінграновським братів – художників Добролежів
Зав’язалась ця дружба через Анатолія Добролежу, який у кінці 50-их навчався разом із Вінграновським у Всесоюзному інституті кінематографії. Юнаки подружилися, адже вони були земляками: Анатолій родом з Добровеличківки Кіровоградської області, а Микола – з Первомайська.
По закінченні інституту разом працювали на кіностудії імені Довженка в Києві, створили кілька художніх фільмів, у тому числі «Думу про Британку», де Вінграновський був режисером, а Добролежа – художником. Анатолій познайомив Миколу Вінграновського зі своїм братом, відомим українським художником Миколою Добролежею.
Микола Вінграновський у Кропивницькому в гостях у родини Миколи Добролежі
На початку 60 -х Микола Вінграновський приїхав з групою письменників до міста Кропивницького (тоді ще Кровограду) на творчі зустрічі з місцевим творчим осередком. В один з осінніх днів поет вирішив завітати до родини Добролежів, котрі мешкали в будинку по вулиці Великій Перспективній.
Так трапилося, що Лідія Василівна Добролежа, дружина художника, того дня йшла вулицею з яскравим букетом жоржин й раптом побачила з протилежного боку нетутешнього високого красеня з пишною шевелюрою, у модному одязі! Вона відразу вирізнила його із загалу. Яким же було її здивування, коли, виглядаючи на обід чоловіка, поріг, окрім Миколи Тимофійовича, переступив також… той самий таємничий незнайомець, постать котрого мимовільно кинулася у вічі. До квартири Добролежів завітав на той час надзвичайно популярний поет Микола Вінграновський.
– Не передати, як збентежилася, – розповідає пані Лідія, – бо на стіл тої миті могла поставити тільки борщ та ще гарбузову кашу.
Втім, молода жінка швидко зрозуміла, що спеціально для кращої частини людства у нового знайомого є безліч неперевершених компліментів, якими він буквально засипав спершу її саму, а потім і все, що бачив на столі. Враз добрими словами згадав і про свою рідну Первомайщину, Богопіль, про матір, котра його теж годувала саме такою найсмачнішою гарбузовою кашею. Поетові вона нагадала далеке дитинство на березі Південного Бугу…
Від букету жоржин до вірша «Жоржини»
На столі перед товариством палахкотів і пахнув на всю хату букет малинових жоржин. Тож, глянувши на квіти, Микола Вінграновський почав декламувати хвилюючого вірша «Жоржина»: про війну й драматичну долю свого дядька і його дружини, яку він втратив під час віни…
Прочитавши напам’ять вірш «Жоржина», Вінграновський прямо за обіднім столом далі полинув у творчість: написав на серветці новий вірш, який присвятив гостинній хазяйці… Подружня пара захоплено слухала, як натхненно і щиро поет читає поезії…
У квартирі Добролежів на видному місці зберігається кілька книжок Миколи Вінграновського з дарчими написами автора. Микола Добролежа, часто пригадував, що сюжет повісті «Первінка» саме він подарував Вінграновському. «Це я купляв ту корову, що в неї «роги віночком» – там навіть назви сіл письменник не змінює. Правда, додав дещо, закучерявив, як слід…» Ось тобі й воно!
Про ці штрихи барвистої біографії автора геніальних віршів, поетичної прози маємо щастя дізнатися зі спогадів Лідії Василівни Добролежі та братів – Анатолія і Миколи Добролежів, яких повязувала з Вінграновським багатолітня дружба й творча співпраця.
Вірш «Жоржина» – неперевершений зразок поетики Вінграновського
Щодо вірша «Жоржина», то Микола Степанович Вінграновський у своїх збірках вказує рік його написання 1956, а це означає, що він був тоді двадцятилітнім юнаком, студентом, не мав ще жодних друкованих видань. Але це не завадило автору створити неперевершений зразок самобутньої поетики, з усіма ознаками неповторного авторського стилю.
Вірш Миколи Вінграновського “Жоржина” — це потужний філософсько-ліричний реквієм, де через особисту драму людини та міфопоетичний образ жоржини розкривається трагедія війни, яка калічить душі та руйнує кохання. Водночас це вірш про непереможну силу життя, пам’яті та зв’язку з рідною землею. Жоржина стає символом не лише втраченої дружини, а й самої України, її краси, вразливості та її життєдайної суті, яка кличе своїх синів додому, до миру і відбудови. Характерна для Вінграновського поетика — глибокий символізм, музикальність, філософське осмислення історії через призму природи та особистого досвіду — робить цей твір одним із вершинних досягнень української поезії ХХ століття.
У вірші поет передав усю правду про війну і жертовність нашого народу. Твір звучить так, ніби написаний сьогодні, коли від бомбардувань гинуть невинні люди. У ньому йдеться про трагедію покоління, яке визволило Європу від нацизму. Та на жаль, світ залишається байдужим до долі нащадків народу-визволителя, котрі сьогодні потерпають від війни.
Наталія Терещенко, голова художньої ради Артхабу «Вінграновський»
